Олег Серафин: «Справжній автор вчиться через творчість надавати почуттям голос»

Найвідвертіші розмови народжуються там, де між запитанням і відповіддю розквітає довіра. Можливо, саме тому сьогодні редакційний матеріал на сторінках BOMOND VIP Fashion відкриває завісу не лише над особистістю, закоханою у власну справу, а й над закуліссям творчості, здатної змінювати світ — той, що довкола, і той, що всередині нас.

Через музику, танець і власні авторські пошуки герой нової DIGITAL-обкладинки журналу проживає життя, вступаючи з ним у чесний діалог. Олег Серафин — співак, музичний продюсер і мультиартист, засновник SERAFÝN STAR PRODUCTION, де створює власні музичні проєкти, відкриває нові імена та допомагає артистам знаходити й розкривати свою творчу індивідуальність.

У великому відвертому інтерв’ю для BOMOND VIP Fashion Олег Серафин говорить про початок творчого шляху, особисті історії, що стають музикою, «Кохатиму» та «MAVKA» і українську культурну ідентичність. А також — про повернення до себе, про досвід, який неможливо оминути, і про здатність бачити в творчості можливість проживати власні зміни.

«Найбільше щастя — допомагати засяяти тим, у кому живе справжній талант», — розповідає Олег. І, можливо, саме ці слова найточніше окреслюють сьогоднішню роль: не лише створювати власне мистецтво, а й підтримувати і надихати тих, чия історія тільки починається.

• 

• 

• 

Кожне мистецтво має власний особливий початок. Як перший дотик пензля до полотна, перша написана сторінка чи перша зіграна нота, так і творчий шлях завжди починається задовго до моменту, коли про нього дізнається світ. А інколи саме творчість стає способом повернутися до себе справжнього. Пане Олеже, яким був початок вашої особистої історії?

Дякую за таке цікаве й глибоке запитання.

Для мене воно багатогранне, адже має одразу декілька відповідей, які переплітаються між собою крізь різні періоди мого життя. Пошук себе — це не одна мить. Це шлях. Він починається з перших творчих кроків, перших поетичних рядків, перших зіграних нот і поступово веде до становлення автора, артиста, людини.

А якщо говорити саме про повернення до себе, то, мабуть, саме зараз я проживаю цей період найглибше. І, чесно кажучи, це одна з найцінніших подорожей у моєму житті.

Якщо ж шукати самий початок моєї історії, то мені здається, що він розпочався ще задовго до мого народження. Недарма кажуть, що душа сама обирає своїх батьків, щоб пройти саме той досвід, який допоможе їй виконати своє призначення.

Я народився у маленькому мальовничому містечку Жидачів на Львівщині в родині інженера-електрика – Романа та музиканта — викладачки по класу скрипки – Оксани. І сьогодні, озираючись назад, я розумію: найбільшим подарунком у моєму житті стали не лише мої батьки, а й моя сестра Галина. Саме сім'я стала моєю першою опорою, моїми ангелами-охоронцями, людьми, які дали мені відчуття любові, підтримки, традицій і справжніх цінностей. Усе, чим я є сьогодні, багато в чому виросло саме з тієї атмосфери.

Саме там, у дитинстві, почали один за одним проявлятися мої творчі таланти.

Перші вокальні виступи були, звісно ж, за великим різдвяним столом. Ми всією родиною колядували, організовували вертепи, ходили від хати до хати зі щедрівками. І, до речі, як згодом виявилося, це був ще й мій перший бізнес. (Усміхається.) Завдяки колядкам я міг заробити собі на омріяну іграшку або улюблені солодощі. Та саме перші омріяні електричні клавіші - Yamaha, купив мені тато. Ніколи не забуду це відчуття щастя, як ми разом поїхали до Льовав щоб їх придбати.

У початковій школі я написав свій перший вірш — про Україну. Я досі пам'ятаю його. А вже зовсім скоро з'явився й наступний — про кохання. Досить не по роках. І зараз розумію, що навіть у дитинстві в мені вже жила якась особлива чутливість до почуттів і внутрішнього світу людини.

Мабуть, саме ця чутливість завжди й відрізняла мене. Я ніби бачив цей світ трохи інакше — глибше, об'ємніше, із сенсами, які не завжди можна пояснити словами. І з роками я зрозумів, що саме в цьому моя сила. Моє покликання — проживати ці емоції, знаходити для них форму й розповідати про них людям через музику, тексти, сцену та творчість.

Танці теж увійшли в моє життя дуже рано — приблизно з п'яти років. Усе починалося з класичного балету: батман тандю, демі-пліє... Потім були українські народні танці — гопак, полька.

Не можу сказати, що тоді найбільше у світі любив стояти біля станка чи безкінечно відточувати техніку. Але вдома все змінювалося. Перед телевізором, дивлячись американський MTV, я із захопленням, абсолютно інтуїтивно повторював рухи Рікі Мартіна, Дженніфер Лопес, Шакіри.

Наче тіло саме знало, як це має виглядати.

І, мабуть, саме тоді латина тихенько увійшла в моє життя. Щоб залишитися в ньому назавжди. Адже із зустрічю Амадора Лопеса, та створенням разом гурту RUMBERO’S моє життя стало справжнім Карнавалом.

Якщо сьогодні озирнутися назад, то я розумію: усе це не були окремі випадкові епізоди. Це були маленькі знаки, які крок за кроком вели мене до того, ким я став сьогодні. І я щиро вдячний своєму дитинству та юності за те, що вони дозволили мені не просто навчитися співати, танцювати чи писати, а насамперед — навчили відчувати, реалізовувати себе як автор та проявлятись.

У своїх роздумах ви неодноразово говорите про внутрішні зміни, пошук себе та повернення до власного голосу. Наскільки, на вашу думку, творчість здатна не лише народжувати нову музику, а й змінювати саму людину, яка її створює?

Творчість завжди допомагала мені проживати життя. Через поезію, музику, танець я спілкуюся зі світом та людьми в ньому. Саме так я сублімую свої почуття, переживання, сумніви, внутрішні конфлікти. І дуже часто саме в цьому внутрішньому діалозі народжується істина — нова пісня, новий танець, нове усвідомлення. Кажуть, треба позбутися сумнівів, бути більш впевненим у собі, а що, як я скажу, що саме у сумнівах, постійних пошуках нових сенсів сенсів – народжувався справжній я.

Та найцікавіше навіть не результат, а сам процес. Бо кожен творчий етап неодмінно змінює автора. Якщо, звісно, ти відкритий до знань.

Я завжди був дуже допитливим. Мені цікаво пізнавати нове, відкривати інші культури, знайомитися з людьми, вчитися й водночас відкривати самого себе. Саме це не дозволяє мені стояти на місці.

Думаю, як і в житті кожного автора, усе відбувається послідовно. Іноді нам здається, що ми вже готові до нового етапу, але насправді життя ще веде нас через досвід, без якого цей етап просто неможливий.

Сьогодні я значно більше довіряю процесу. Я медитую, практикую дихальні практики, та просто довіряю життю, Богові, Всесвіту — кожен може назвати це по-своєму. А раніше дуже хотілося отримати все тут і зараз. Через це часто наступав на одні й ті самі граблі. (Сміється.)Мабуть, у мене вже цілий музей тих граблів.

Але саме звідси й народжується досвід.

Життя циклічне, але його етапи послідовні. Неможливо перестрибнути урок, який тобі потрібно пройти. Якщо цього не зробити, життя обов'язково поверне тебе до схожої ситуації ще раз — уже з новими декораціями, але з тим самим змістом.

Я не думаю, що людину можна повністю змінити. Так само, як не можна змінити власну природу. Але можна набагато краще зрозуміти себе. Можна стати ближчим до себе справжнього. І якщо всі твої рішення — навіть найболючіші — зрештою приводять тебе до внутрішнього миру, любові, вдячності й відчуття щастя, значить, усе було недаремно.

Тоді розумієш, що помилки насправді не були помилками. Це були рішення, які привели тебе саме сюди.

Саме тому я впевнений: людина, яка творить, неминуче змінюється сама. Бо справжній автор — це той, хто вчиться бачити людей, відчувати їхні історії, проживати їх разом із ними й через творчість надавати цим почуттям голос.

Часом здається, що існує досить тонка межа між щирістю автора і тим простором, який він залишає виключно для себе. Як ви визначаєте цю межу у власній творчості?

З досвіду можу сказати, що будь-які сильні емоції чи події спочатку потрібно прожити самому. Лише з часом ти починаєш розуміти, для чого вони були тобі дані. Чи це історія, якою ти готовий поділитися зі світом, чи вона поки що належить тільки тобі.

Не всі переживання потрібно озвучувати одразу. Деяким почуттям потрібен час, щоб перетворитися на сенс. І тільки тоді вони стають піснею, віршем чи історією.

Я ніколи не намагаюся нав'язати слухачеві свою точку зору. Я просто чесно розповідаю свою історію. Ділюся тим, що прожив сам. А вже люди знаходять у ній власні відповіді.

Саме тому для мене дуже важливо бути щирим не лише на сцені, а й у звичайному житті. Якщо вже відкривати серце, то тоді, коли ти справді до цього готовий. Не тому, що цього вимагають алгоритми чи інформаційний простір, а тому, що це йде зсередини.

Так народжуються мої пісні. Майже всі вони виростають із особистого досвіду.

Так було з «Кохатиму», коли я ділився не лише своєю історією, а й історією мільйонів українців, яких війна розлучила з найдорожчими людьми.

Зовсім інакше колись народилася «Mi Musica» для RUMBERO’S.На той момент я переживав творчу кризу, вигорання, втому. Але замість того, щоб написати ще одну сумну пісню, я поставив собі просте запитання: «А що зараз потрібно людям?»

І зрозумів, що хочу подарувати їм світло. Хочу, щоб їм захотілося танцювати, закохуватися, жити й любити це життя ще більше.

Так іноді навіть найважчі внутрішні стани можуть народити найсвітлішу музику.

Пісня «Кохатиму» народилася з особистої історії, але дуже швидко стала історією тисяч людей, які впізнали у ній власні почуття. У який момент, на вашу думку, музика перестає належати авторові й починає жити окремим життям у серцях слухачів?

Мені здається, музика перестає належати авторові в той момент, коли він щиро готовий відпустити її у світ. Без очікувань. Без бажання володіти нею.

«Кохатиму» народилася з моєї особистої історії. Але водночас вона увібрала в себе історії мільйонів українців, які ми всі бачили й переживали разом.

Я пам'ятаю кадри на залізничних перонах, коли закохані прощалися, не знаючи, чи побачаться ще. Я був одним із тих людей. Я теж прощався з людиною, яка подарувала мені дуже сильні почуття й стала важливою частиною мого життя. Нам не судилося залишитися разом, але саме ця історія стала поштовхом до створення пісні.

Згодом я зрозумів, що вона вже давно не тільки про мене.

Вона стала своєрідним маніфестом любові для тих, кого розділила війна, відстань чи життєві обставини. Піснею-надією, що одного дня всі ці люди знову обіймуть одне одного.

Люди починають проживати цю пісню по-своєму. Вона стає частиною їхніх спогадів, зустрічей, прощань, освідчень, надій. І тоді вона вже живе власним життям.

Для мене це, мабуть, і є найбільше визнання. Адже я лише автор, який одного дня наважився чесно розповісти свою історію. А якщо вона знаходить відгук у серцях інших людей — значить, вона вже давно перестала бути тільки моєю.

Після роботи над «Соловей» вашу творчість дедалі частіше почали пов’язувати з українською культурною ідентичністю. Сьогодні, коли українська музика переживає один із найважливіших етапів свого розвитку, які цінності, на вашу думку, вона покликана формувати не лише всередині країни, а й далеко за її межами?

Мені дуже сподобалося ваше запитання, тому що в ньому вже є відповідь. Я теж переконаний: саме зараз, як ніколи, українська культура має нести світові не лише красу нашої музики, а й наші цінності.

Мабуть, так склалося само собою. Коли я працював над своєю авторською інтерпретацією української народної пісні «Ой у гаю при Дунаю», то дозволив собі, з великою повагою до української народної творчості, творчо переосмислити її й дати їй нову назву — «Соловей».

Я не хотів змінити її сутність. Навпаки — мені хотілося прожити її по-своєму, відчути її серцем і поділитися саме цим відчуттям.

Кліп ми знімали на моїй рідній Львівщині, у Жидачеві. Для мене було дуже символічно, що в ньому знялися моя сестра та мій похресник. Це не просто герої відео. Це моя родина, моє коріння, моє продовження. Сестра для мене завжди була й залишається оберегом, людиною, яка уособлює наші сімейні традиції та зв'язок поколінь.

Цікаво, що після виходу цієї роботи на міжнародних концертах ведучі почали представляти мене як «українського Солов'я». Я ніколи спеціально цього не прагнув, але мені дуже тепло від того, що саме цей образ виник у людей природно.

Я взагалі відчуваю себе творчим мандрівником. Людиною, яка подорожує світом і через музику, танець, сцену, людське спілкування розповідає про Україну. Не лише словами, а власним прикладом, вихованням, ставленням до людей. Бо культура — це не тільки пісні чи вишиванка. Це ще й те, як ми поводимося, як любимо, як поважаємо інших.

При цьому я вважаю дуже важливим не лише говорити про себе, а й навчитися чути інших. Кожна країна має свою ментальність, свою культуру, свої традиції. І коли ми приходимо у світ із повагою до цієї різноманітності, але водночас чесно й гідно представляємо власну культуру, тоді українська ідентичність стає по-справжньому зрозумілою й близькою людям у різних куточках світу.

Саме так, мені здається, і популяризується український культурний ДНК — не через гучні слова, а через щирість, творчість і людяність.

Якщо ж говорити про цінності, то для мене вони значно ширші за національні кордони. Це цінності людини.

Найважливіші з них — це саме Життя і внутрішня свобода.

А поруч із ними — повага одне до одного, повага до свободи й вибору іншої людини, добре серце, добрі вчинки, дружба, сімейні традиції.

І, звичайно, любов.

Бо саме любов, на мою думку, є мовою, яку розуміють люди в усьому світі. І якщо українська музика здатна дарувати це відчуття — значить, вона вже виконує свою найважливішу місію.

Сьогодні ви працюєте не лише над власною творчістю, а й створюєте музичну історію юної артистки Albina. Якою ви відчуваєте цю роль?

Перш за все, я дуже вдячний долі за зустріч з Альбіною. Вона справді дуже талановита дівчинка, і я щиро вірю, що в неї велике творче майбутнє.

Для мене було великою відповідальністю і водночас натхненням стати частиною початку її творчого шляху. Ми разом з моєю командою SERAFYN STAR Productioin та її батьками створили для неї цілісний творчий світ: я написав авторський репертуар українською, англійською та навіть частково іспанською мовами, допоміг сформувати її музичну ідентичність, знайти власне звучання, образ і познайомити з ним глядача.

Але найважливіше для мене було не створити артистку, а допомогти розкрити ту особистість, яка вже жила всередині неї. Не змінити її, а навпаки — дати можливість залишитися собою.

Саме це для мене і є справжнім наставництвом.

Я ніколи не хотів створювати артистів «під себе». Мені набагато цікавіше знаходити те, що вже є всередині людини: її голос, характер, темперамент, стиль, внутрішнє світло. Бо справжній артист не копіює когось — він відкриває себе.

Якщо ж говорити ширше, то сьогодні я відчуваю, що моя місія вже давно виходить за межі власної творчості.

Мені дедалі більше подобається відкривати нові імена, підтримувати талановитих людей і передавати той досвід, який сам здобував багато років — через перемоги, досвід, великі сцени, творчі пошуки та непрості рішення.

Саме тому зараз я активно розвиваю свою менторську діяльність.

До мене звертаються молоді артисти, вокалісти, танцівники, автори, а також уже досвідчені виконавці, які шукають новий творчий етап, власне звучання або хочуть глибше розкрити свою індивідуальність.

Разом ми працюємо не лише над вокалом чи піснями. Ми шукаємо їхній власний тембр, стиль, сценічний образ, пластику, внутрішню свободу та чесність із собою. Адже саме з цього народжується справжній артист.

Також я розвиваю своє творче ком'юніті SO dance Community, де через танець, музику, імпровізацію та живе спілкування допомагаю людям відкривати себе, ставати впевненішими, відчувати своє тіло, голос і творчий потенціал. Для мене творчість — це не лише професія. Це спосіб жити більш вільно, сміливо й усвідомлено.

Останнім часом мене дедалі частіше запрошують як автора, сонграйтера та креативного ментора. Я допомагаю артистам створювати пісні, працювати над репертуаром, знаходити власний стиль, розкривати творчу індивідуальність і будувати сильну артистичну ідентичність.

Мені здається, це дуже природний етап мого життя.

Колись поруч були люди, які повірили в мене й допомогли зробити перші кроки. Сьогодні мені хочеться бути такою людиною для інших.

Бо найбільше щастя — не просто світитися самому, а допомагати засяяти тим, у кому вже живе справжній талант.

У кожного артиста з’являються роботи, які з часом починають означати значно більше, ніж просто новий реліз. Для вас такою композицією, здається, стала «MAVKA». Чому саме ця пісня є настільки важливою у вашій творчій історії?

Так, ви дуже точно це відчули.

Для мене «MAVKA» — це значно більше, ніж новий реліз. Це, мабуть, найчесніше повернення до самого себе.

Ідея цієї пісні жила в мені вже давно. Були окремі образи, мелодії, думки, відчуття. Але тоді я ще не був готовий її завершити. Сьогодні я розумію чому.

Деякі пісні народжуються за одну ніч, а деякі чекають, поки народиться сам автор.

Саме так сталося з «MAVKA».

За останні роки я пройшов дуже великий внутрішній шлях. Були моменти, коли мені здавалося, що я повністю втратив себе. Довелося багато що переосмислити, відмовитися від старих уявлень про успіх, переглянути свої цінності, навчитися приймати себе без масок і дозволити собі знову почути власний голос.

І лише після цього я зміг повернутися до цієї пісні.

На перший погляд, вона легка, динамічна, танцювальна. Але для мене вона має набагато глибший зміст.

«MAVKA» — це історія про пошук себе.

Про той стан, коли тобі здається, що ти вже знайшов відповіді, але життя знову відкриває перед тобою нові двері. Коли ти подорожуєш різними країнами, знайомишся з людьми, культурами, духовними традиціями, ніби збираючи себе по маленьких частинках.

Іноді здається, що істина вже зовсім поруч. Простягаєш руку — і вона знову віддаляється.

Саме тому образ Мавки для мене став дуже символічним.

Вона ніби живе десь між реальністю і світом душі. Між свободою і таємницею. Вона не дозволяє собою володіти, але весь час кличе за собою. І в якийсь момент я зрозумів, що ця Мавка — не про когось іншого.

Вона — про ту частину мене, яку я так довго шукав.

Мені здається, що всі ми в певному сенсі проживаємо цей шлях. Ми все життя шукаємо не когось, а самих себе. І найцікавіше, що цей пошук ніколи не закінчується. Просто з часом ти перестаєш боятися дороги й починаєш отримувати задоволення від самого процесу.

Саме тому «MAVKA» стала для мене символом нового етапу.

Це вже голос іншого SERAFÝN.

Більш спокійного. Більш вільного. Більш чесного.

І я відчуваю, що це лише початок.

Наступні пісні будуть ще відвертішими. Вони відкриватимуть мене крок за кроком, ніби сторінки автобіографічної книги, яку я пишу не тільки словами, а й музикою.

Бо сьогодні мені вже хочеться не створювати образ. Мені хочеться просто бути собою.

У своїй розповіді про «MAVKA» ви пишете, що ця історія з’явилася не на початку творчого шляху, а саме тоді, коли відбулося повернення до себе. Чи можна сказати, що саме з цієї роботи для вас розпочинається новий творчий розділ? І яким ви бачите його продовження?

Безумовно.

Я навіть сказав би, що «MAVKA» — це не початок нової сторінки, а момент, коли я нарешті дозволив собі бути собою.

Усе, що було до цього, було дуже важливим. Я вдячний кожній своїй пісні, кожному творчому етапу, кожному досвіду. Але зараз я відчуваю, що вперше за багато років перестав шукати, ким мені бути.

Я просто почав жити собою.

Саме тому наступний творчий розділ буде для мене особливим.

Наступна композиція “No Name” стане, мабуть, першою по-справжньому автобіографічною піснею SERAFÝN.

Раніше я дуже часто писав про історії інших людей. Сублімував їхні почуття, переживання, закоханість, втрати, надії. Я уважно спостерігав за світом, слухав людей, пропускав їхні історії через себе й перетворював їх на музику.

Навіть коли писав про себе, це було швидше через образи, символи чи узагальнення.

А тепер усе буде інакше.

Я вперше говоритиму від першої особи.

Без масок.

Без ролей.

Без бажання здаватися кимось.

Я співатиму про свій шлях. Про свої падіння й підйоми. Про страхи, свободу, любов, сумніви, духовні пошуки, втрати, відкриття й ті моменти, які зробили мене тим, ким я є сьогодні.

Можливо, хтось почує в цих піснях самого себе. І це буде найбільшою нагородою для мене. Але насамперед це буде розмова із самим собою.

Бо іноді одна пісня здатна сказати про людину більше, ніж сотні відповідей на запитання.

Якщо ж говорити про звучання, то мені дуже хочеться й надалі стирати кордони між культурами.

Я люблю, коли українська душа зустрічається із середземноморським сонцем, коли фольклор природно переплітається із сучасною поп - музикою, коли в одній композиції можуть жити українські, англомовні чи іспаномовні рядки, а кінематографічна атмосфера стає не декорацією, а способом розповісти історію.

Мені близька естетика мандрівника.

Людини, яка відкриває різні країни, різні культури, різні традиції, але щоразу повертається до свого коріння. Бо тільки знаючи, хто ти є, можна по-справжньому відкритися світові.

Саме таким я бачу новий етап SERAFÝN.

Він буде більш чесним.

Більш кінематографічним.

Більш візуальним.

Більш сміливим.

І водночас дуже людяним.

Бо сьогодні мене цікавить уже не просто створення красивих пісень.

Мені хочеться створювати свій світ, в якому музика, образ, танець, стиль, культура й людські цінності стають однією великою історією.

Сьогодні українська музика дедалі частіше стає способом говорити зі світом про нашу культуру, пам’ять і цінності. На вашу думку, яку відповідальність сьогодні несе артист, коли його творчість перестає бути лише особистою історією і стає частиною культурного голосу країни?

Це справді велика відповідальність.

Але я переконаний, що сьогодні вона лежить не лише на артистах.

Кожен українець — незалежно від професії — щодня представляє свою країну. Своїми словами, своїми вчинками, своїм ставленням до людей. Ми всі є носіями української культури, навіть тоді, коли просто спілкуємося з людьми в іншій країні чи допомагаємо комусь у звичайному житті.

Бо саме з кожного з нас починається Україна.

І саме з кожного з нас формується її культурний голос.

Звичайно, у публічної людини цей голос звучить трохи гучніше. Але гучність ще не означає силу.

Для мене найбільша сила — не в мікрофоні й не в соціальних мережах.

Моя сила — у проявленості.

У сміливості бути собою.

Щодня я працюю над собою, навчаюся, подорожую, відкриваю нові культури, знайомлюся з людьми, але щоразу ще сильніше відчуваю власне коріння.

Бо можна змінити країну проживання, професію, стиль, мову, навіть сценічний образ.

Але неможливо змінити своє походження, свою сім'ю, свою історію.

Саме вони формують тебе.

І тому, ким би ми не стали в майбутньому, найважливіше — залишитися людиною, залишитися чесними із собою. Так мене навчила класний керівник ще у моїй гімназії. Це також стало частиною моєї філософії.

Не втратити здатність любити, поважати інших, співчувати, підтримувати, творити добро.

Мені здається, саме ці прості речі й роблять культуру живою.

Бо культура — це не лише музеї, пісні чи книжки.

Це люди.

І якщо кожен із нас буде гідно представляти свої цінності, свою культуру й свою країну, тоді світ закохуватиметься в Україну не лише через нашу музику, а й через нас самих.

Тому, якщо говорити про мою особисту відповідальність, то вона дуже проста - Бути чесним із собою. Бо саме тоді голос перестає бути просто звуком. Він стає правдою.

І, можливо, саме така правда здатна знайти шлях до серця людини будь-де у світі.

Підписатися