Ірина Блажина: «Моя любов належить психології»

У часи, коли особливо гостро постають питання, на які немає швидких відповідей: як пережити втрату внутрішньої опори, чому страх помилки продовжує впливати на наші рішення, де проходить межа між виснаженням і вигоранням та чи можливо повернутися до себе після життя в режимі напруги… Героїня червневої DIGITAL обкладинки BOMOND VIP, психологиня Ірина Блажина, розповідає про власний професійний шлях, принципи роботи з людьми та роль психології в сучасному світі. В інтервʼю йдеться про наслідки травматичного досвіду, вплив війни на психічне здоров’я, пошук внутрішньої опори, страх помилок, культуру постійної сили, емоційне вигорання, підтримку близьких у кризових ситуаціях та відповідальність фахівця, який працює з людським болем. Інтерв’ю порушує теми, що сьогодні стосуються практично кожного, хто намагається зберегти себе в реальності, яка продовжує змінюватися.

Пані Ірино, за кожним глибоким професіоналізмом стоїть шлях, який формує не лише знання, а й внутрішню силу. Розкажіть, будь ласка, з чого починалася ваша історія в психології та що визначило ваш вибір цієї професії як справи життя?

Моя перша професія - вчитель.

Пропрацювавши шість років у школі після закінчення вузу, я зрозуміла, що мені не вистачає знань…

Таких знань, які б спрямовували дитину та її батьків в оптимальне русло розвитку особистості.

Вчителю недостатньо просто навчати дитину певних знань…

Треба розуміти її життя, потреби, почуття, інтереси, формувати погляди.

А це робота не вчителя, а вихователя й психолога.

І я вирішила здобути ще одну професію, яка вивчає ЛЮДИНУ.

З того часу моя любов належить психології… Вже понад 30 років…

Хоча вчителювання я теж не покинула…

Психологія - це не лише про знання, а й про витримку, емпатію та внутрішній ресурс. Що допомогло вам зберегти цю стійкість і відданість професії протягом понад 40 років практики?

В такій професії може витримати лише людина, яка палає любов’ю до людей…

До психолога не йдуть ті, кому добре.

А ті, що приходять, охоплені БОЛЕМ, який заважає людині раціонально сприймати ситуацію.

Людину душать провина, страх, заздрість, помста, невдоволеність.

І вона накидає свої бажання, щоб ти просто зараз зробив так, щоб було добре.

І проблеми зникли…

І гроші заробилися…

І робота…

І діти…

І батьки…

І колеги…

І щоб усе було добре…

Можливо це?

Ні!!

І ось твоя любов і професіоналізм починають трансформувати ПАРАЗИТАРНІ погляди людей, що привели до катастрофи.

Для мене люди стають дітьми, яким погано, страшно, боляче… і які не знають, що з цим робити…

Як можна спілкуватися з дітьми?

Через любов і покрокове навчання.

Не любиш людей - не ходи у психологи…

Згориш і зненавидиш…

На початку повномасштабної війни і до сьогодні ви стали опорою для великої кількості людей, надаючи психологічну підтримку в надзвичайно складних умовах. Розкажіть, будь ласка, як вам вдалося взяти на себе цю відповідальність і що стало вашим внутрішнім ресурсом у той період?

У перший день повномасштабного вторгнення мені почали телефонувати…

І знайомі, й незнайомі…

З питаннями…

За підтримкою…

З жахом…

З горем…

З розгубленістю.

З відчаєм…

Вдень і вночі.

Плюс до того я ще писала статті, вела свою групу пацієнтів…

Групу своїх учнів і студентів.

На той час мене направляли любов до людей і гаряче співчуття…

ХТО, ЯКЩО НЕ Я??

Якщо телефони відключені, над головою летять ракети, зв’язку немає, а на очах гинуть найрідніші…

Ну ХТО?

Я не могла інакше - це було б зрадою…

Всіх і всього, що було змістом мого життя.

Тому й працювала 24/7 без сну й відпочинку…

ХТО, ЯКЩО НЕ Я? - це й було джерелом сили…

А відповідальність…

Це легко, якщо знаєш, заради чого…

Часто травматичний досвід не проявляється миттєво, а «відкладено» впливає на життя людини. Як розпізнати такі стани і коли варто звертатися за допомогою, навіть якщо здається, що «все вже позаду»?

Серйозне питання…

Одразу скажу, що ВСЯ УКРАЇНА перенесла стовідсотковий стрес.

І немає людей, яких би не торкнулася війна певною мірою.

Підступність посттравмату в тому, що він може мати відкладену дію… і озватися через 3, 5 чи 10 років.

Пережитий стрес відкладається у підсвідомості, ховається там.

Ми його не відчуваємо.

Але він керує нашими емоціями й діями… А ми вважаємо це за «ХАРАКТЕР ЗІПСУВАВСЯ».

Ні… це травма спотворила нашу душу.

Тож навіть якщо ви себе відчуваєте «нормально», ідіть у терапію… Не чекайте жодних проявів, не сподівайтеся, що вас омине лиха доля.

Не омине…

Трагедія вже тут… і ми живемо в ній…

Тому прямо сьогодні йдіть до психологів…

Якщо провести аналогію… Рак теж не одразу можна розпізнати.

А коли його виявили, то у 80% випадків - уже пізно.

Сьогодні дуже багато людей живуть із відчуттям, що вони втратили себе: не розуміють, чого хочуть, куди рухаються і ким є насправді. Розкажіть, будь ласка, з чого варто починати повернення до себе?

Під час війни активується інстинкт виживання.

Про все інше мозок «забуває»…

Найкращий спосіб повернути себе до життя - діяльність.

Будь-яка.

Вона наново запускає роботу нейронів, частково рятує від депресії, відновлює соціальні зв’язки, примушує мозок працювати, омолоджуватися, шукати вихід, вчитися, перевчатися, активізувати когнітивні здібності…

Це своєрідні ліки від душевного болю.

І вони бувають гіркі, тому що робити треба те, що не подобається, чого не знаєш і не вмієш…

Діяльність створила людину.

Діяльність врятує людину…

Пройде час, і ви почнете розуміти, ХТО ВИ І ДЛЯ ЧОГО ВИ…

Але нічого не буває водночас…

Багатьох людей буквально паралізує страх зробити помилку. Чи дійсно помилки є такою загрозою, як ми їх сприймаємо, і як змінити до них своє ставлення?

Тут спрацьовує шкільна парадигма, коли ми отримували оцінки і коли нас сприймали ЧЕРЕЗ оцінки з предметів.

І там кожна помилка - мінус один бал.

Тебе карають, ти відчуваєш провину й нікчемність.

Школа в минулому.

Але матриця залишилася… і наше ставлення до помилок - теж.

Як його змінити?

Поясніть собі й дітям, що помилка - не вирок, а НЕОБХІДНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПІЗНАННЯ СВІТУ!!

Не буде помилок - не буде розвитку.

Я помилився?

Не смертельно…

Піду й навчуся.

Наше життя - це територія помилок.

Саме вони ведуть до прогресу.

Тому ми приречені робити помилки й виправляти їх… протягом усього життя.

Так удосконалюється людина й світ.

Часто ми живемо із внутрішнім переконанням, що «треба триматися» і не показувати слабкість. Наскільки це екологічно для психіки і до чого це може призвести?

Слабкість - невід’ємний елемент нашої психіки.

Саме вона робить її пластичною й адаптивною.

Людина в ПРИНЦИПІ не може бути сильною завжди - це не закладено природою…

Сила - зворотний бік слабкості, й навпаки.

Бажання бути сильним - це запит соціуму.

Ігнорування слабкості веде до нервового виснаження й фізичних хвороб.

«ВСУПЕРЕЧ УСЬОМУ СВІТУ» - нежиттєздатна, паразитарна програма, жертовність і просто дурість.

Потяг до «безкінечної сили» призводить до онкології… майже завжди…

Ти хотів бути сильним - отримуй цей жах… тепер можеш СИЛЬНО боротися.

Давайте собі дозвіл і час бути слабким.

Сумним… злим… хитрим… втомленим… безпорадним…

Це і є «екологія» душі.

Чим більша твоя слабкість, тим більша твоя сила.

Інакше не буває.

Як відрізнити звичайну втому від емоційного вигорання і що робити, якщо людина вже знаходиться в цьому стані?

Втома - це РЕАКЦІЯ на негаразди.

Ми втому ВІДЧУВАЄМО!!!

Людині достатньо поїсти, поспати, полежати, перезавантажитися.

Мінімальний термін - 9 днів.

Максимальний - 40 днів.

А ось «вигорання» - штука складна й небезпечна:

1) ми ЖИВЕМО в негараздах, сприймаючи їх нормою;

2) ми вважаємо, що нам не потрібні відпочинок і лікування;

3) людина стає впертою й наполягає на своєму. Хоч усі ознаки виснаженості видно неозброєним оком;

4) психіка починає захищатися, й людина несвідомо уникає соціальних зв’язків і перевантажень.

Віддаляється від близьких.

Щоб ті не бачили дійсний стан.

На чужих очах демонструє збудження і гарний настрій;

5) з часом наростає ангедонія (ніхто й ніщо не радує).

Це базові ознаки вигорання. Але його може впізнати тільки спеціаліст…

І останнє… найстрашніше…

ВИГОРАННЯ НЕ ЛІКУЄТЬСЯ.

На відміну від депресії.

Є ще одна ознака.

Вона головна, але неочевидна.

Людину не цікавить ні сьогодення, ні майбутнє…

Вона живе у повному відриві від реальності.

Її тягне у минуле, у філософію минулого.

Туди, де немає емоцій. Бо вони вже вигоріли.

Якщо у вас немає цієї ознаки, значить діагноз ВИГОРАННЯ не є релевантним.

Як правильно підтримати близьку людину, яка переживає складний період, і водночас не втратити себе?

Хах!!!

Цивілізаційне питання!

Отже…

Мовчіть і слухайте.

Хай людина виговориться.

Не давайте порад… ніяких і ніколи, якщо не питають.

ЗАБУДЬТЕ ФРАЗУ:

«ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ».

По ній одразу видно, що ви безпорадні й ляпаєте язиком від страху й незнання.

Будьте поряд.

Це найважче для вас, але ефективне для людини, з якою ви поряд.

Заварюйте чай, тягайте цукерки й тістечка, прибирайте в хаті.

Плачте разом…

Сидіть поряд і тримайте за руку або обіймайте.

ПРОСТО БУДЬТЕ.

НЕ ЗАЛИШАЙТЕ НАОДИНЦІ.

МОВЧІТЬ!!

Розмовляйте лише на незначні теми.

Не вдавайте із себе спеціаліста…

Яку пораду ви дали б тим, хто лише починає свій шлях у психології або тільки відчуває поклик до цієї професії?

Любіть людей.

Не поспішайте з висновками.

Не давайте оцінювань, не виносьте суджень - ви не Бог і не суддя.

Не давайте порад.

Більше мовчіть і слухайте.

Вчіться! Завжди!

Не чекайте швидких результатів.

Любіть життя і себе в ньому.

Підписатися