Юлія Самойленко: «Твоє життя має сенс»

Юлія Самойленко - магістр з психології та сексологиня, фахівчиня, яка поєднує тандем академічних знань із практичними методами сучасної психотерапії. У час, який дедалі частіше називають часом справжнього зцілення, підхід пані Юлії ґрунтується на уважності до людини, не лише до сказаних слів, а й до того, що звучить між ними. У новому інтервʼю ми говоримо про шлях до професії через власний досвід трансформації, про портрет сучасної жінки, емоційну зрілість у стосунках, втому, що накопичується у тілі та психіці, і про те, як повернути безумовний звʼязок із собою.

Пані Юліє, наше інтервʼю сьогодні я би хотіла розпочати з ваших слів, які мені дуже імпонують: «Я не просто слухаю - я чую». Розкажіть, будь ласка, яким був початок вашої професійної історії до амплуа магістра з психології і сексологині?

Фраза: «Я не просто слухаю - я чую», насправді, може здаватись тривіальною. Втім, психолог, психотерапевт не лише чує людину через промову слів, тобто вербально, але й зчитує невербальне спілкування за допомогою мови тіла (міміки, жестів, пози), голосу (інтонації, темпу), погляду, що часто виражає справжні почуття й ставлення, доповнюючи або навіть суперечачи словам. Обидві мови спілкування є надзвичайно важливими, але саме невербальна, часто, має більше значення для сприйняття емоцій та намірів.

Ще з підліткового віку я любила читати книжки, і не те що зазвичай обирали мої однолітки, а Ніцше «По той бік добра і зла», « Книга Афоризмів», Марк Аврелій «На одинці з собою. Роздуми» та ін., бо вже тоді мене цікавило питання пошуку сенсів, і те як формується наш духовний світ (не мається на увазі релігія). Але, на той час, після закінчення школи, батьки були категорично проти отримання спеціальності психолога, тому я обрала економічний напрям та вступила до нього. Після отримання першої вищої освіти працювала за фахом, в той час психологія лишалась хобі. Далі одружуюсь, стаю мамою двох діток, і стикаюсь зі станом який знайомий багатьом жінкам, але про це не кожен наважується говорити …це після родова депресія та вигоряння, катастрофічний набір ваги. Розумію, що далі так неможливо. Починаю власну терапію та ще більше заглиблення у психологію, багато працюю з емоціями та тілом та врешті втрачаю 55 кг ваги. Переломним моментом в житті стає втрата близької людини. Тоді прийшло тотальне усвідомлення, що життя одне, та другої спроби не буде і я вступаю на кафедру психології. Початок повномасштабної війни в Україні підсилив правильність прийнятого рішення, адже запити на психологічну допомогу стрімко зростали. Оскільки, я мама сина та доньки, а також психолог, мене цікавило статеве виховання моїх дітей. На жаль, в нашій країні дуже мало інформативних та освітніх ресурсів статевого виховання дітей та підлітків з урахуванням їх вразливості та коректності подання інформації відповідно до віку і саме це стало приводом для подальшого здобуття освіти в консультуванні сексуальної освіти та коучингу, а далі і навчання на сексолога та секс-терапевта з подальшою європейською сертифікацією.

Яким у ваших очах є портрет сучасної жінки?

Сучасна українська жінка — це людина, яка живе в умовах хронічної нестабільності, але водночас залишається функціональною, сильною, зібраною. Вона часто не обирала цю силу — вона була в ній вирощена обставинами, не чекає безпеки, а створює її настільки, наскільки може.

Часто тримає на собі багато ролей одночасно. Багато українських жінок мають надзвичайно адаптивну психіку тому швидко орієнтуються в кризах, здатні діяти навіть у стані виснаження. Часто вона є головним або навіть єдиним емоційним центром системи бо підтримує дітей, батьків, партнера паралельно розвивається в професії створює та керує власною справою , іі емпатія та турбота - величезний ресурс, і водночас зона ризику для вигоряння.

Сучасна українська жінка — не «супергероїня». Вона — жива людина в надлюдських умовах.

Її сила — реальна. Її втома — реальна. Її потреба в теплі, близькості й опорі — теж реальна.

І справжнє зцілення починається не тоді, коли вона стає ще сильнішою, а коли їй більше не потрібно весь час триматися.

У своїй практиці ви працюєте з темами, які часто залишаються за лаштунками відкритих розмов - соромом, провиною, тілесністю та близькістю. У час постійної напруги й виснаження багато людей стикаються з тим, що зникає не лише емоційна, а й сексуальна чутливість. Як ви пояснюєте цей процес і з чого, на вашу думку, варто починати шлях до відновлення?

У моїй практиці я часто бачу, що зникнення емоційної чи сексуальної чутливості люди сприймають як «поломку» — щось неправильне, соромне, таке, що потрібно терміново виправити. Насправді ж у більшості випадків це не проблема, а адаптація. У час постійної напруги, небезпеки й виснаження психіка й тіло переходять у режим виживання. А виживання і чутливість — це різні режими роботи нервової системи.

Коли людина тривалий час живе в стресі, її організм фокусується на базових завданнях: бути напоготові, контролювати, витримувати. У такому стані знижується доступ до тонких відчуттів — задоволення, збудження, бажання, емоційної відкритості. Сексуальність і близькість потребують безпеки, розслаблення і внутрішнього дозволу відчувати. А там, де тіло постійно напружене, де немає можливості «видихнути», ці функції природно приглушуються.

Окрему роль у цьому процесі відіграють сором і провина. Багато людей несуть у собі несвідоме послання: «Зараз не час для задоволення», «Мені не можна хотіти», «Це егоїстично». У поєднанні з тілесним виснаженням ці установки ще більше віддаляють людину від власної чутливості та тіла. В результаті зникає не лише сексуальне бажання, а й відчуття живості загалом.

Тому шлях до відновлення, на мою думку, варто починати не з питань «як повернути секс», а з набагато базовішого рівня — повернення безпеки і контакту з собою. Перший крок — визнати, що те, що відбувається, має сенс. Замість боротьби з тілом важливо навчитися його слухати: помічати втому, напругу, потребу в паузі, в теплі, у підтримці. Без цього будь-які спроби «розбудити» чутливість будуть сприйматися тілом як ще один тиск.

Далі — робота з нервовою системою: відновлення здатності розслаблятися, відчувати опору, перебувати «тут і тепер». Коли знижується базовий рівень тривоги, чутливість починає повертатися природно, без примусу. І лише на цьому ґрунті має сенс говорити про тілесність, близькість і сексуальність — не як про обов’язок чи показник норми, а як про живий, індивідуальний процес.

Важливо пам’ятати: сексуальна чутливість не зникає назавжди. Вона може тимчасово «йти в тінь», щоб захистити людину та зберегти ресурс в складних умовах. І шлях до її відновлення починається не з вимоги до себе, а з м’якості, дозволу і поступового повернення довіри — до тіла, до власних відчуттів і до життя.

У стосунках багато людей стикаються з втомою, емоційною відстанню та втратою близькості, але не завжди розуміють, з чого почати відновлення. Які сигнали свідчать про те, що парі або людині вже потрібна професійна підтримка?

У стосунках втома й віддалення рідко з’являються раптово. Найчастіше це поступовий процес, до якого люди звикають і який довго намагаються «витримати» самостійно. У своїй практиці я бачу, що професійна підтримка стає потрібною не тоді, коли вже «все зруйновано», а значно раніше — у момент, коли внутрішні ресурси починають вичерпуватися, а близькість більше не відновлюється сама по собі.

Одним із перших сигналів є відчуття хронічної втоми саме від стосунків. Коли контакт з партнером перестає бути місцем відновлення, а навпаки — забирає сили, викликає напруження або внутрішнє спустошення. Люди часто описують це як стан, у якому «ми ніби разом, але мені самотньо».

Другий важливий сигнал — емоційна відстань, яка не скорочується навіть після відпочинку, розмов чи спільного часу. Коли зникає бажання ділитися внутрішнім, а розмови обмежуються побутом або обговоренням проблем, це свідчить про те, що між партнерами накопичилося щось непроговорене — образи, страхи, розчарування. Саме вони поступово витісняють відчуття близькості.

Ще один маркер — постійне повторення одних і тих самих конфліктів.

Коли пара знову і знову повертається до однакових тем, але розв’язання не настає, це означає, що проблема лежить глибше, ніж здається на поверхні. У таких випадках люди часто говорять різними мовами, не чуючи справжніх потреб одне одного.

Важливим сигналом є також тілесні й емоційні реакції: зникнення тепла, дотику, сексуального бажання або, навпаки, зростання роздратування, напруги, байдужості. Тіло дуже точно реагує на емоційну дистанцію, навіть якщо розум намагається її заперечувати.

Окремо варто звернути увагу на моменти, коли з’являється відчуття безнадії: думки на кшталт «у нас завжди так», «нічого не зміниться», «я втомився/втомилася намагатися». Це не означає кінець стосунків, але означає, що внутрішніх ресурсів для змін уже недостатньо.

Для однієї людини сигналом звернення по допомогу може бути постійне відчуття самотності навіть у парі, для іншої — втрата контакту з власними бажаннями, тілом, емоціями. Професійна підтримка потрібна тоді, коли людина або пара більше не можуть повернути близькість самотужки і замість руху вперед лише повторюють один і той самий сценарій.

Звернення до фахівця — це не ознака слабкості чи поразки стосунків. Це спосіб зупинитися, побачити, що насправді відбувається між двома людьми, і дати цим процесам простір для змін. Часто саме вчасна підтримка дозволяє не лише відновити близькість, а й побудувати її на глибшому, чеснішому рівні.

Сьогодні я би хотіла особливу увагу приділити і темі емоційної зрілості у стосунках. Які кроки є вірними на шляху до свідомого контакту із собою?

Емоційна зрілість у стосунках починається не з партнера і не з «правильних» дій назовні, а з внутрішнього контакту із собою. У своїй практиці я бачу, що саме його відсутність найчастіше призводить до повторюваних сценаріїв, залежності від іншого, образ або емоційного віддалення. Свідомий контакт із собою — це не разова дія, а процес, який поступово формує внутрішню опору.

Перший крок — навчитися помічати свої стани, а не тікати від них. Багато людей звикли приглушувати втому, тривогу, злість чи сум, вважаючи їх «неправильними». Емоційна зрілість починається з дозволу собі відчувати й визнавати: зі мною зараз саме так. Не аналізувати одразу, не виправляти, а бути з цим станом хоча б кілька хвилин. Це формує базову чесність із собою.

Другий крок — взяти відповідальність за свої реакції. Зріла позиція полягає не в тому, щоб не відчувати складних емоцій, а в тому, щоб розуміти: те, що я відчуваю, — моє. Партнер може бути тригером, але не джерелом моїх внутрішніх процесів. Уміння відрізняти власні почуття від дій іншого — одна з ключових ознак зрілого контакту.

Третій важливий крок — контакт із тілом. Саме тіло першими сигналізує про перевантаження, небезпеку, дискомфорт або, навпаки, про інтерес і тепло. Люди, які втрачають контакт із тілесними відчуттями, часто втрачають і здатність відчувати себе в стосунках. Регулярне повернення уваги до дихання, напруги, втоми чи задоволення — це простий, але глибокий спосіб залишатися в реальності.

Четвертий крок — уміння ставити межі без провини. Свідомий контакт із собою неможливий, якщо людина постійно зраджує власні потреби заради збереження стосунків. Емоційна зрілість — це здатність сказати «мені так не підходить» або «мені потрібна пауза», не знецінюючи ні себе, ні іншого. Межі — це не про віддалення, а про збереження контакту.

П’ятий крок — дозвіл бути недосконалою. Багато людей плутають зрілість із самоконтролем і постійною «правильністю». Насправді зрілість — це здатність помічати свої помилки, визнавати їх і повертатися до контакту. Там, де є жорсткі вимоги до себе, зникає живість і зростає внутрішня напруга.

І нарешті, важливим кроком є регулярна рефлексія: запитання до себе не «хто винен», а «що зі мною відбувається і чого я насправді потребую». Такий внутрішній діалог поступово формує опору, з якої людина входить у стосунки не з позиції дефіциту, а з позиції присутності.

Свідомий контакт із собою — це шлях від автоматичних реакцій до вибору, від залежності — до взаємності.

І саме з цього ґрунту виростають стосунки, у яких є місце і для близькості, і для свободи, і для справжньої зустрічі двох дорослих людей.

Пропоную зараз уявити, що ми з вами знаходимось десь на березі моря …І у нас є багато листівок, які ми відправимо кожній жінці на планеті. Яке б послання ви написали?

Море нагадує мені про мінливість. Про те, що кожна хвиля індивідуальна та неповторна за розміром, силою, висотою , кольорами і ніколи не залишається тією ж самою. І тут я хочу процитувати Віктора Франкла : «запамʼятай: Твоє життя має сенс уже тому, що ти є. Навіть якщо ти зараз його не відчуваєш».

Бо сенс - це не те, що потрібно довести чи шукати .

Сенс -це те , що ти обраєш , навіть у найскладніший період життя.

Підписатися