Христина Павлюх: «Коли жінка емоційно зріла і знає, де її кордони, вона вміє показати це так гарно, що оточення сприймає це без боротьби й доведення»
Вибір себе рідко обмежується одним рішенням. За ним стоять відмова від звичних сценаріїв, чесні запитання до себе, готовність переглянути стосунки, професійні амбіції та власне ставлення до тіла.
Психологиня Христина Павлюх працює з жінками у тих точках, де звичне життя перестає відповідати внутрішнім потребам: коли накопичується виснаження, зникає відчуття реалізації, тіло стає предметом постійної боротьби, а страх утримує у стосунках, з яких давно хочеться вийти. Вона також наставляє психологів-початківців і мріє створити власну школу психології, у якій теоретичні знання поєднувалися б із глибоким розумінням людини.
У розмові для BOMOND VIP Христина Павлюх говорить про внутрішню опору та ціну життя заради чужих очікувань, про взаємозв’язок думок, емоцій і тіла, страх як основу емоційної залежності та про можливість будувати професійну реалізацію, не відмовляючись від особистого життя.
Це розмова про жінку, яка не шукає універсальної формули гармонії, а вчиться ставити собі найважливіше запитання: «Чого хочу саме я?»
Пані Христино, сьогодні інтерв'ю я би хотіла розпочати з ваших слів, які, впевнена, можуть стати трансформаційними для багатьох жінок: «Коли ми відмовляємося від своїх мрій на користь когось, ми внутрішньо зраджуємо себе». Розкажіть, будь ласка, яким був початок вашої особистої історії …від вибору себе і власних мрій до реалізації у призначенні психологині?
Дякую за це питання — думаю, моя відповідь відгукнеться багатьом жінкам. Я бачу це на прикладі своїх клієнтів: коли людина відмовляється від власних мрій, жертвує собою, вона тим самим зраджує себе. І далі все йде по колу — зрада партнерів, зрада рідних людей, людина залишається у дуже складному емоційному стані, майже на дні. І саме звідти вона починає виходити й будувати внутрішню опору. Це не добре і не погано — просто так це працює. Тому дуже важливо ставити собі запитання: де моя реалізація? Чого хочу саме я? Як це поєднати з моїми ролями — дружини, дочки, сестри, працівниці? Це надзвичайно важливо, бо коли ми обираємо себе, світ починає обирати нас.
Найбільшу образу з цього приводу переживають мами. Кажуть: «Я віддала дітям усе, а вони виросли й поїхали жити своїм життям». І це нормально — жінка віддає багато часу й ресурсу сім'ї, чоловіку, дітям. Але головне — знайти золоту середину.
Я теж колись втрачала себе, задовго до того, як стала психологом. Була надзвичайно «хорошою дівчинкою», яка хотіла допомогти всім. І саме на цій допомозі всім, будучи вічним волонтером, я згоріла дотла — вигоріла в 2016 році, і мені довелося буквально по частинках збирати себе докупи. Я завжди кажу, що я як Фенікс, який згорів до попелу й відродився заново. Це стало моєю точкою відліку — я зрозуміла, що так більше не може бути. Тоді я й пішла у психологію, вона стала моєю третьою освітою. Я зрозуміла: якщо в мене є ресурс, я можу і маю допомагати людям.
Тепер я пояснюю своїм клієнтам і студентам, наскільки важливо мати цей ресурс і йти за покликом серця. Колись я замикалася в офісі, працювала день і ніч за комп'ютером, ні з ким не спілкувалася — і думала, що мені так комфортно. Насправді це був шлях у нікуди: я «спалювала» свій талант, не проявлялася так, як мала б. Тепер, працюючи з власною свідомістю, я розумію: моє завдання — навчати людей, ділитися знаннями й досвідом, допомагати їм у трансформації. Поки я не дозволяла собі цей талант, у мене були хвороби, важкий емоційний стан, депресія — все, що завгодно. Але щойно я зрозуміла, для чого прийшла на цю землю і яка моя місія, усе змінилося у надзвичайно хорошому напрямку. Тож слухайте себе, слухайте свій внутрішній голос — він підкаже все.
Якби ви, як художниця, зображували портрет жінки сучасності, яким був би цей образ на полотні? Які риси, емоції та внутрішні стани були б притаманні цій жінці у вашому баченні?
Малюю я, чесно кажучи, погано, але картину побачила одразу, як прочитала питання. Я б зобразила жінку, яка складається з двох частин. Одна половина — це жінка-амазонка, жінка-воїн. Чомусь одразу приходить образ Ксени, принцеси-воїна: жінка, готова «і у вогонь, і у воду», щоб захистити свою сім'ю, здобути свій шматок хліба, подбати про рідних і близьких. Жінка, яка фактично може все — можливо, з мечем у руці, з м'язистою правою рукою.
А ліва частина — абсолютно ніжна, красива. Я бачу рожеву сукню, що виблискує, жінку, яка танцює на віденському балі, вміє відпочивати, надихати, проявляти свою сексуальність, жіночність.
Оце поєднання для мене і є найуспішніша жінка XXI століття. Дуже багато жінок живуть у крайнощах: або «я надзвичайно сильна і все зроблю сама, мені ніхто не потрібен», або «я дуже жіночна, м'яка, ніжна — майже жертва, прийдіть і врятуйте мене». А поєднання сили й жіночності в одній жінці, вміння гнучко перемикатися з однієї ролі в іншу — і є найбільша сила жінки XXI століття.
Сучасний ритм життя надзвичайно швидкий: хтось встигає адаптуватися, хтось - ні. І в цьому темпі ми часто поступово втрачаємо себе, ігноруючи перші сигнали внутрішнього виснаження. Які кроки ви радите зробити жінці в момент, коли вона вже усвідомила цю втрату і хоче повернутися до себе?
Якщо жінка вже це усвідомила — це вже половина успіху. Але багато хто цього навіть не помічає. Тому дуже важливо робити собі щоденний «реаліті-чек»: де я зараз є, як пройшов мій день, як я почуваюся за шкалою від 1 до 10.
Я рекомендую своє правило світлофора. Зелене світло означає: у мене є сили, ресурс і час на все, що я запланувала на день. Жовте світло — маячок: я взяла на себе забагато, забагато стресу. Тоді варто написати чіткий список пріоритетів і зрозуміти, що можна віддати, без чого можна прожити. А червоне світло — це вже тривожний дзвіночок, вигорання, яке може відбитися на фізичному стані.
Тому я раджу робити цей реаліті-чек щодня — просто питати себе, що я можу, як я почуваюся, чи мені з цим комфортно. Розумію, що ритм життя шалений і це важко. Але це не мусить бути складно: п'ять хвилин вранці, щоб налаштуватися на день, і п'ять хвилин увечері, щоб запитати себе, як пройшов день. Більше нічого не потрібно.
Про самоцінність сьогодні говорять багато, але на практиці багатьом жінкам досі складно відстоювати власні кордони і говорити «ні» без відчуття провини. У чому, на вашу думку, корінь цієї проблеми і як навчитися обирати себе без внутрішнього конфлікту?
Тут я щиро рекомендую звернутися до фахівця. Чому? Тому що в жінок, які мають проблеми з власними кордонами, майже завжди в основі лежить якась травма, зазвичай із дитинства. У певний момент сталася конкретна подія, і жінка щось про себе вирішила — і для того, щоб вижити в цьому світі, прийняла певне рішення: заслуговувати любов, бути ідеальною, щоб сподобатися, щоб її відзначили. Існує загалом 12 різних компенсаторних програм, які формуються після травми — не буду перелічувати всі, але важливо розуміти: була точка травми, і після неї сформувався сценарій-компенсація. Це не та жінка, якою вона хоче бути, — це витіснена, закрита частинка себе, з якою вона тепер живе по-іншому.
Коли людина приходить у класичну терапію — ту, що була популярна ще п'ять років тому, коли до психологів ходили по два-три-чотири роки, — починається робота саме з цією травмою, з витісненим. І часто людина потрапляє в іншу крайність: із одного боку продовжує всім подобатися й казати, що все добре, а з іншого — починає захищати свої кордони вже надто різко, криком: «Та пішов ти», «я жінка, у мене є кордони, і це не окей».
Для мене важливо, щоб людина, прочитавши це чи почувши мої слова, впізнала себе: «щось не так, це про мене». Дуже сильно підлаштовуватися під іншого, жертвувати своїми бажаннями й кордонами, казати «я все зроблю», бо хочу заслужити любов, повагу, боюся втратити стосунки, — це одна крайність. Або навпаки: «Я посилаю всіх, я тобі нічого не винна» — це інша крайність, теж не окей.
Що окей? Проговорювати. Комунікувати екологічно. Багато хто каже: «Але мій партнер до цього не звик». Цікаво, що коли жінка змінюється — починає не боротися за свої кордони, а показувати, де вони, і щоб їх поважали, — реакція оточення інша. Бо чим більше ми з чимось боремося, тим більше воно нами керує. Зміни відбуваються тільки тоді, коли ми щось приймаємо, інтегруємо і кажемо: так, це частинка мене.
Коли жінка емоційно зріла і знає, де її кордони, вона вміє показати це так гарно, що оточення сприймає це без боротьби й доведення. Я порівнюю це з лебідкою, яка пливе у своєму темпі, знає, чого хоче, — і це притягує, робить жінку магнетичною. Сценарії можуть бути різні: партнер може відійти, і прийде інший, або жінка якийсь час побуде сама — і їй буде комфортно. А буває навпаки: партнер бачить її стан і сам починає змінюватися.
Тому дуже важливо працювати над собою так, щоб відстоювання кордонів було в кайф, було екологічним, ішло з глибини душі — через відчуття «я цінна, я є, я дозволяю собі бути тут», а не через боротьбу і доведення.
Особливої уваги заслуговує і те, що ви є наставницею психологів-початківців. Як ви вибудовуєте цей процес супроводу? Які цінності та філософію вкладаєте у роботу з тими, хто лише починає свій шлях у психології?
Я мрію рано чи пізно відкрити свою школу психології. Чому? Бо зараз у XXI столітті спостерігаю таке: з одного боку — психологи, які навчалися суто по книжках, чудово склали іспити, але в роботі з людьми їм бракує відчуття клієнта, відчуття поля. З іншого боку — люди, які добре відчувають поле, вміють працювати з клієнтом, проявляють себе як енергопрактики, тета-хілери, — але їм бракує теоретичних знань, наукового пояснення.
У мене класична психологічна освіта, і я постійно навчаюся далі: вивчала метод ТРІФ Світлани Бугело, що базується на гіпнокоучингу, зараз вивчаю квантову психологію і ченелінг — досліджую цей світ із різних граней. Тому я розумію, як може бути важко початківцям: не завжди зрозуміло, як спілкуватися з клієнтом, на що звертати увагу, як відчути його поле, і головне — як заходити в сесію і виходити з неї так, щоб самому лишатися в ресурсі.
Це надзвичайно важливо, бо психолог, з одного боку, не має права занурюватися в емоції клієнта й проживати їх разом із ним — це його зруйнує. З іншого боку, він не має права бути відстороненим і байдужим — тоді він не зможе показати клієнту шлях подолання труднощів чи шлях до мрії. Вся психологія найближчими роками рухатиметься більше в бік стану: клієнти приходитимуть саме зі станом, і, щоб їм допомогти, потрібно працювати над власним станом.
Це те, що я можу запропонувати початківцям. І знову ж — моя мрія рано чи пізно відкрити свою школу. Я пройшла вже кілька таких «кіл пекла», як у Данте, і постійно вчуся далі. Для мене важливо не тільки відчувати, а й вміти пояснити — не впадати ні в крайню езотерику, ні в крайню наукову логіку, а знаходити золоту середину. Я вірю в різні енергії світу, в його динамічність, і водночас завжди шукаю наукове пояснення. Тому мій метод підходить різним людям: тим, хто більш раціональний, я можу пояснити з наукової точки зору, тим, хто більше відчуває, — ми заходимо в відчуття. І це працює.
У своїй роботі ви також торкаєтесь теми тіла та ваги, зокрема допомагаєте жінкам, які не приймають себе. Як пов'язані підсвідомість, емоційний стан і тіло? І з чого варто почати шлях до прийняття себе без боротьби?
Я написала свій путівник «21 день до стрункості твоєї мрії», маю власну формулу стрункості, яку рекомендую жінкам, бо працюю на трьох рівнях — думки, емоції, тіло. У мене є особистий досвід — схуднення на 25 кілограмів, я тримала вагу майже п'ять років, поки не почалися проблеми зі здоров'ям і вага знову набралася. Тепер я поступово повертаюся до форми завдяки своїй формулі.
Перше, з чого ми починаємо, — це робота з підсвідомістю і психікою. Це неймовірно важливо. Паралельно мої клієнтки проходять чекап у лікаря, слідкують за харчуванням, додають фізичну активність — комфортну, без обов'язкового заліза в залі чи десяти кілометрів бігу. Кожна жінка обирає активність і харчування самостійно, відповідно до аналізів. Але найголовніше — це саме робота з підсвідомістю.
На одному з моїх марафонів була жінка, яка схудла на три кілограми за три тижні, майже не змінивши харчування. Розкажу маленький секрет. У перший день марафону я казала дівчатам: сьогодні і завтра можна їсти абсолютно все, що хочеться. Багато хто дивувався — ми ж на марафоні схуднення? А сталося ось що: ми дали мозку сигнал, що обмежень не існує. І вже із середи ми починаємо вибирати себе — усвідомлено, а не через заборону. Теоретично їсти можна все, і сьогодні, і завтра, але ми обираємо ту версію себе, якою хочемо стати за три тижні. І це справді допомагає, тому що ми «обманюємо» мозок — показуємо, що обмежень немає, — і жінки самі починають відмовлятися від того, що їм не корисно.
Крім того, я рекомендувала раз на тиждень «віконечко насолоди» — не чітмил, а 15–30 хвилин в один і той самий день, коли можна з'їсти те, що найбільше подобається й чого бракує в щоденному раціоні: шматок торта, сало, борщ, вареники — що завгодно, але без гаджетів, з повним смаковим задоволенням. Мозок знає, що це «віконечко» буде, і отримує ці емоції в повній програмі — а в понеділок ми знову свідомо обираємо себе.
Коли ми показуємо мозку, що можливо все, але вибираємо корисне для нашої мети, це працює безвідмовно. Та жінка з марафону й далі стежить за харчуванням і фізичною активністю, ходить пішки — і за п'ять місяців, з березня по липень, схудла на 10 кілограмів. Дуже класний результат, я ним щиро задоволена.
Стосунки - це не лише про почуття, а й про відповідальність, внутрішні опори та звісно фінансову реальність. Ви працюєте з жінками, які опинилися у стосунках, де їх не цінують, але не можуть з них вийти. Які глибинні причини утримують людину в таких ситуаціях і як знайти в собі ресурс на зміни?
Страх. Ось і все. Це те, що утримує жінку в стосунках, де вона нещаслива. Причина може бути в емоційній залежності: жінка бачить у чоловікові єдину людину, яка її любить і приймає такою, яка вона є, — навіть якщо він її б'є, знущається, п'є. Побачивши в ньому хоч раз розуміння й любов, вона боїться це втратити.
Інша причина — фінансова залежність. Жінка, яка завтра може лишитися без даху над головою й не знатиме, чим нагодувати дітей, звісно, буде тримати такі стосунки. Тому я завжди вчу своїх клієнток, наскільки важливо бути реалізованою жінкою. Йдеться не про мільйони чи бізнес-леді, яка працює по 14 годин на день, а про реалізацію через власний потенціал. Для мене успішна жінка — та, яка змогла реалізувати свій потенціал і водночас створити щасливі стосунки.
Багато жінок не вірять, що це можливо, і живуть у крайнощах: або серйозна бізнес-леді, яка працює з ранку до ночі, або щаслива дружина, яку повністю утримує чоловік. І це, і те — крайність. Я вчу жінок знаходити золоту середину. Років шість-сім тому в Україні, ще в російськомовному просторі, було багато жіночих курсів, де вчили «прокачувати енергію» й задовольняти чоловіка, а він мав оплачувати все. Я це не засуджую — якщо є така домовленість у парі, це нормально. Але важливо розуміти: кожна жінка теж має свій потенціал, і нереалізований потенціал робить її нещасною навіть тоді, коли чоловік оплачує все.
Я пропагую реалізацію через потенціал — не працювати як кінь із ранку до вечора, не бачачи ні чоловіка, ні дітей, а розкриватися, як квітка. У кожній жінці є свій дар: хтось малює, хтось в'яже, хтось пише книжки, хтось чудова лікарка чи медсестра. Зараз, в еру інтернету, є можливість проявитися й заробляти навіть через соцмережі чи онлайн-продукти — головне бажання.
Кожна жінка може реалізуватися, заробляти в легкості через виконання своєї місії — і водночас бути коханою дружиною, будувати класні стосунки. Тобто вдома, в стосунках, вона не намагається довести, що може заробити більше за чоловіка, навіть якщо це так, а поважає його силу й амбіції. Коротко: на роботі жінка-воїн, яка досягає всього через свій потенціал, розум і жіночу дипломатію, а вдома чи в стосунках — жінка, яка вміє насолоджуватися відпочинком, найменшими речами — ранковою кавою, вечірньою ванною, теплим душем. І чоловік це відчуває: цю легкість, цю жіночу грайливість — і сам реагує на неї подарунками, спільними подорожами. Головне — зрозуміти, що в кожному з нас є і чоловіче, і жіноче начало. І коли ми вміємо застосовувати їх залежно від ситуації, ми перебуваємо в гармонії із собою, партнером і світом.
Photo credit: olenakovalyk_ph
