Карина Павленко: «Найсильнішим голосом українського мистецтва буде автентичність»
Жінці не потрібно обмежувати себе однією роллю, відповідати чужим уявленням про вік чи доводити право на нові починання. Її індивідуальність визначається не кількістю досягнень, а здатністю залишатися вірною собі, незалежно від обставин і обраного шляху.
Героїнею DIGITAL обкладинки BOMOND VIP стала Карина Павленко — володарка титулу 1st Runner-Up Ms Prestige Continental Europe 2026 та Queen of Creativity Continental, модель категорії Age+, театральна акторка, професійна історія якої охоплює моду і сценічне мистецтво.
У новому інтервʼю ми говоримо про акторський шлях, особливі театральні ролі, досвід міжнародного конкурсу та сучасне прочитання концепції Age+. Про жіночність поза віковими рамками, українське мистецтво на міжнародній сцені, а також про дисципліну, довіру й відповідальність, які об’єднують різні сфери діяльності. Власний погляд Карина підкреслює словами, що безумовно стають лейтмотивом історії на сторінках глянцю: «Я не намагаюся бути ідеальною. Я обираю бути справжньою. І думаю, що саме в цьому — особлива сила жінки сьогодні».
Українське мистецтво сьогодні дедалі впевненіше виходить за межі країни, відкриваючи світові власну естетику. Ваша творча історія пов’язана і з модою, і з театром. Карино, яким ви бачите українське мистецтво сьогодні?
Я бачу українське мистецтво сьогодні дуже живим, сміливим і справжнім. Воно вже давно не потребує дозволу, щоб бути почутим і побаченим у світі.
Мені здається, наша сила — саме в автентичності. Українське мистецтво має власну енергетику, глибину, емоційність, красу і водночас величезну внутрішню силу. Ми можемо переймати сучасні світові тенденції, але важливо не втрачати себе.
Для мене мистецтво — це не лише про красиву картинку. Це про історію людини, її характер, переживання, пам’ять і культуру. Саме тому мені близькі і мода, і театр: в обох випадках за зовнішнім образом має стояти особистість.
Сьогодні, коли українці виходять на міжнародні сцени й подіуми, виступають на театральних майданчиках і представляють Україну в різних країнах, ми фактично розповідаємо світові свою історію. І я дуже хочу, щоб світ бачив в Україні не лише країну, яка бореться, а й країну, яка створює, відчуває, мріє та продовжує жити.
Сучасна жінка може бути різною: будувати кар’єру, створювати, змінювати світ довкола себе й водночас зберігати власну інтонацію. Яким у ваших очах є образ жінки сьогодення?
Так, сучасна жінка може бути різною. А образ жінки, яка живе в Україні, особливий — складний і багатогранний. Це не лише образ дружини й матері, а й жінки-воїна, рятувальниці, медикині, яка працює в екстремальних умовах, волонтерки. І це далеко не всі ролі, які сьогодні бере на себе українська жінка.
Я захоплююся кожною, хто не опустив руки, хто залишається відкритою до життя, працює, виховує дітей, навчається нового, а іноді починає все з чистого аркуша.
Я харків’янка. Від першого дня повномасштабного вторгнення я залишалася в місті, поруч із тими, кого не могла залишити без підтримки та допомоги.
Війна багато змінила, змусила інакше подивитися на власне життя й навчила цінувати кожен день. Багато хто з нас по-новому подивився на свої бажання, мрії та цілі. І жінка сьогодення — це насамперед жінка, яка нарешті дозволяє собі бути собою. Не ідеальною, не такою, якою її хочуть бачити інші, а справжньою.
Вона може бути сильною і водночас дозволяти собі бути вразливою. Може будувати кар’єру, займатися родиною, творчістю, улюбленою справою, починати щось нове у 30, 40, 50 чи 60 років. І їй не потрібно нікому доводити, що вона має на це право.
Мені дуже близька думка, що жіночність — це не про вік, не про певні параметри зовнішності і не про одяг. Це про внутрішній стан, про здатність відчувати, любити, розвиватися й залишатися цікавою самій собі.
Я не намагаюся бути ідеальною. Я обираю бути справжньою. І думаю, що саме в цьому — особлива сила жінки сьогодні.
Театр завжди вимагає від актора більше, ніж просто перевтілення: він залишає після себе досвід, який часом складно відокремити від особистої історії. Що привело вас до акторського мистецтва і якою була ваша перша роль?
Я творча людина, і театр завжди був моєю любов’ю. Мої батьки — театрали, тож я із задоволенням ходила з ними на вистави до драматичного театру та театру музичної комедії.
Думаю, до театру мене привела не лише любов до нього, а й цікавість до людини.
Мені завжди було цікаво спостерігати за людьми, розуміти, чому вони поводяться саме так, що стоїть за їхніми словами, де закінчується зовнішня поведінка і починаються справжні почуття. Можливо, тому в моєму житті так органічно поєдналися кінологія, педагогіка, психологія, а згодом — фотомоделінг і театр.
Я прийшла до акторства вже дорослою людиною, з великим життєвим багажем. Тому театр для мене —не тільки акторська гра і перевтілення в іншу людину, а можливість досліджувати людину через себе.
Спочатку я читала зі сцени монологи й вірші, грала в сценках, потім почала грати у виставах. Моєю першою роллю у виставі за п’єсою сербського драматурга Браніслава Нушича «ТЕЖ» («Товариство емансипованих жінок Белграда») стала мадам Арсіч — одна з активних діячок правління ТЕЖ, яскравий сатиричний персонаж.
Пам’ятаю, як багато для мене тоді означало просто вийти на сцену й відчути: ось воно — те відчуття, коли на якийсь час перестаєш бути собою і водночас відкриваєш у собі щось нове.
Театр навчив мене ще однієї важливої речі — не боятися виходити за межі звичного уявлення про себе.
Для мене театр — місце сили, натхнення та роботи над собою. А ще це простір, де зустрічаються енергія актора й глядача. Цей обмін енергією неймовірно прекрасний.
Одні ролі залишаються в професійній пам’яті, інші - дивним чином продовжують жити в людині вже після завершення вистави. Яка роль стала для вас особливою? І чи є герой, вистава або кінострічка, до яких ви повертаєтеся подумки?
Особливою для мене стала роль Тріші у виставі «П’ять жінок в одному платті» за п’єсою Алана Болла.
Ця роль водночас притягувала й відштовхувала мене та вимагала складної психологічної перебудови. Такі ролі називають ролями на опір.
Зовні Тріша дуже яскрава, вільна, різка, незалежна, іронічна й зухвала. Вона ніби нічого не боїться і ні до кого не прив’язується. Але якщо дивитися глибше, за її іронією та демонстративною свободою ховається зовсім інша людина — зі своїми болючими переживаннями, самотністю та внутрішніми суперечностями.
Мені було цікаво знайти в ній не те, що лежить на поверхні, а те, що приховане. І знаєте, що цікаво? У житті я багато в чому кардинально не Тріша, але була вражена, коли знайшла в ній те, що глибоко заховано не лише в душі моєї героїні, а й у моїй власній.
Мабуть, саме тому ця роль залишилася зі мною. Вона нагадує, що за будь-якою зовнішньою поведінкою людини стоїть її власна історія. Іноді ми бачимо лише «броню», не знаючи, що під нею.
У кожного з нас є улюблені фільми. У мене є добірка на всі випадки життя. Я люблю повертатися до образів, які залишають після себе не готові відповіді, а запитання. Думаю, саме такі герої й живуть у нас найдовше.
У модній індустрії категорія age+ дедалі повніше виходить за межі традиційного уявлення про вік. Цього року ви отримали титул 1st Runner-Up Ms Prestige Continental Europe 2026. Що для вас означає цей статус і яке місце, на вашу думку, сьогодні посідає жіночність поза віковими рамками у світовій fashion-культурі?
Для мене цей титул — значно більше, ніж корона чи красивий рядок у резюме.
Він став підтвердженням того, що життєвий шлях, професійний досвід, характер, творчість і внутрішня енергія можуть бути не менш важливими, ніж зовнішність.
The Continental Pageant Europe 2026 став для мене особливим досвідом, адже це був конкурс не лише про красу. Насамперед — про особистість жінки, її історію, досягнення, індивідуальність, харизму та місію.
Я дуже хочу, щоб жінки перестали сприймати вік як межу. У певний момент життя раптом розумієш, що вже не хочеш відповідати чиїмось очікуванням. Ти просто хочеш жити, творити, пробувати нове й залишатися цікавою самій собі.
Мені близька сучасна концепція age+, тому що вона повертає жінці право бути видимою.
Мода не повинна говорити: «Тобі вже не можна». Вона може сказати: «Ти можеш. І зараз — саме твій час».
Ваші професійні інтереси не обмежуються модою і театром. Ви також працюєте як суддя та інструкторка з кінологічного спорту. Що відкриває вам ця сфера, настільки відмінна від сцени та модної індустрії?
Так, ці сфери абсолютно різні, але я творчо підходжу до навчального процесу, намагаючись зробити його не лише результативним, а й цікавим.
Я майже тридцять років працюю в професійній кінології, багато років очолюю дресирувальний центр «Бріг», працюю інструкторкою та суддею. Брала участь у восьми чемпіонатах світу зі спортивної кінології як спортсменка й тренерка. За цей час я зрозуміла одну просту річ: неможливо по-справжньому навчити когось, якщо не любиш справу, якою займаєшся.
Кінологія навчила мене добре розуміти поведінку — і тварин, і людей. Професійна робота з собакою вимагає терпіння, спостережливості, дисципліни, довіри та великої поваги до партнера, а передусім — любові до братів наших менших.
Собаки дуже чесні й люблять нас безумовною любов’ю. Вони не реагують на посаду, титули чи красивий образ. Вони відчувають твій справжній стан.
Я навчаю не лише собак, а й людей. Моя професія поєднує роботу з тваринами, педагогіку та психологію. Я люблю писати статті, ділитися враженнями й досвідом.
Кінологія для мене — це про чесність, партнерство та відповідальність. І, як не дивно, саме ці принципи дуже допомагають мені і в театрі, і в житті.
Сьогодні українські митці дедалі частіше говорять зі світом не лише мовою мистецтва, а й власної присутності на міжнародній сцені. Яким ви бачите майбутнє українського мистецтва за межами країни і що, на вашу думку, може стати його найсильнішим голосом?
Я вірю, що майбутнє українського мистецтва — міжнародне.
Для мене дуже важливо, щоб, виходячи у світ, ми не намагалися стати «зручнішими» чи схожими на когось. Навпаки — потрібно ще голосніше говорити про те, ким ми є.
Українська культура має величезну глибину. У нас є традиції, музика, література, театр, образотворче мистецтво, мода, ремесла. І водночас є сучасне покоління людей, які створюють нову українську естетику.
Я думаю, найсильнішим голосом українського мистецтва буде автентичність.
Не лише розповідь про війну й біль, хоча це частина нашої історії. А й розповідь про те, хто ми є насправді: про нашу силу, красу, свободу, талант і любов до життя.
Мені хочеться, щоб, побачивши українську жінку на сцені чи міжнародному подіумі, почувши українського актора, музиканта чи митця, світ відчував: перед ним не просто представник певної країни.
Перед ним — людина з історією, характером і власним голосом.
Можливо, саме тому я так люблю представляти Україну там, де опиняюся. Для мене Україна — це не просто напис у графі «країна».
Україна — у моєму серці. Харків — у моїй душі.
Style @podsvetkaa
Hair stylist @svet.la.ya_hair
Makeup @make_up_is_our_life
Photographer @yantarika.photo
The Art of Acting @upgrade.softskills.kh
International Beauty Pageant @thecontinentalpageants
