Аліса Кадурі: «Ти - головний режисер свого життя»

“Ти можеш більше, ніж думаєш”, - таким є епіграф нової публікації на сторінках журналу BOMOND VIP fashion. Ця розмова знайде відзеркалення у кожному, хто її прочитає. Багато хто впізнає себе між рядків сенсу, а героїня відкриває не лише свій шлях, а й підказує, як слухати власне серце та бути головним режисером свого життя.

Головною героїнею DIGITAL обкладинки березня стала Аліса Кадурі - теплий провідник у зрілість, жінка, яка надихнула редакцію журналу власними поглядами, цінностями та переконаннями. Ми говорили про внутрішню стійкість і материнство як найбільшу трансформацію життя. Про стосунки як щоденний вибір та рух не як втечу, а як ріст. Про духовність і покликання, вибір, який іде не за страхом інших, а по власному відчуттю істини.

У цій розмові Аліса говорить про опору в житті, про величне усвідомлення, про здатність бачити сенс у падіннях і цінувати моменти тиші. Вона ділиться власним шляхом повернення до себе та надихає читачок довіряти власній інтуїції, приймати рішення від серця і залишатися вірними собі …навіть тоді, коли світ очікує зовсім іншого.

Пані Алісо, я безмежно рада, що сьогодні ви розквітаєте на сторінках нашого журналу у головній ролі DIGITAL обкладинки. І розпочати нашу розмову хочу з ваших слів, які мені дуже імпонують: “У тебе завжди є те, що може повернути тебе до себе - дихання і усвідомлення”. Розкажіть, будь ласка, яким був початок вашої особистої історії до власного призначення допомагати жінкам знайти власний шлях?

Мій шлях не починався з бажання допомагати іншим. Він починався з великої розгубленості й болю всередині. З моментів, коли зовні все виглядало «правильно», а всередині було порожньо й тихо. Я довго шукала відповіді у світі — в людях, ролях, досягненнях. І лише коли зупинилася, почала чути дихання і відчувати себе в тілі, зрозуміла: усе, що я шукаю, вже є в мені.

Допомога жінкам стала не професією, а природним продовженням мого власного шляху повернення до себе. Я не веду — я йду поруч і світлом підсвічую те, що в жінці вже є.

Ви дуже рано увійшли в ритм дорослого життя: навчання, робота, відповідальність. Коли ви сьогодні озираєтесь на той період, що це було для вас: рання зрілість характеру, амбіція чи природна потреба будувати власну опору в житті?

Це була не стільки амбіція, скільки внутрішня потреба мати опору. Я рано зрозуміла: стабільність — це не те, що приходить ззовні, її потрібно будувати. Можливо, це була рання зрілість характеру, але я ніколи не сприймала це як жертву. Для мене це було природно — брати відповідальність і рухатися вперед.

У ваших словах відчувається багато про опору на себе. Чи пам’ятаєте момент, коли ви вперше по-справжньому усвідомили: розраховувати можна лише на власні рішення?

Остаточне усвідомлення прийшло у 2006 році, коли не стало мого тата , мені було 24 роки .

Минуло вже двадцять років, але я пам’ятаю той день до деталей: Київ, ранок, телефонний дзвінок на роботу і тихий голос у слухавці — «твого тата більше немає».

Саме в той момент я зрозуміла: я стала дорослою. Не за паспортом, не за обставинами — внутрішньо. Коли ти раптом відчуваєш, що більше немає того плеча, за яким завжди можна було сховатися, і тепер ти сама — опора.

Це було болісне, але дуже чітке прозріння. І водночас я завжди відчуваю, що він поруч. Я знаю, що він бачить мій шлях і пишається своєю донькою. І, можливо, саме це внутрішнє відчуття підтримки дає мені силу приймати рішення й не боятися відповідальності.

Ви неодноразово починали з нуля і щоразу піднімалися. Що в собі ви вважаєте ключовою якістю, яка щоразу дозволяла вам не зупинятися, навіть коли шлях був непростим?

Внутрішня стійкість. І ще — здатність бачити сенс навіть у падіннях. Я не сприймаю “нуль” як кінець. Для мене це завжди простір для нового рівня. І, чесно, мені близький стан руху. Зупинка для мене складніша, ніж старт.

Материнство часто змінює жінку значно глибше, ніж вона очікує. Яким є материнство для вас сьогодні? І які цінності ви вважаєте справді ключовими у стосунках із дитиною?

Материнство — це найбільша трансформація мого життя.

Воно навчило мене м’якості там, де раніше була лише сила. Головна цінність для мене — безумовна любов і повага до особистості дитини. Я вірю, що дитина не належить батькам. Вона приходить через нас, але має свій шлях. Моє завдання — не ліпити, а підтримувати.

Стосунки - це щоденний вибір. Що для вас означає обирати одне одного у шлюбі …після досвіду, трансформацій і змін, які неминуче проходить кожен у парі?

Це означає щодня залишатися в діалозі. Обирати — це не про емоцію, це про рішення. Після трансформацій, криз і змін важливо не триматися за минулу версію партнера, а приймати його новим. І дозволяти собі бути новою також.

У вашій історії багато руху …географічного і внутрішнього. Переїзди, зміна сфер, нові середовища. Що для вас означає рух: втечу від старого чи свідомий вибір на користь зростання?

Для мене рух — це не втеча. Це ріст. Якщо я відчуваю, що середовище стало тісним для моїх сенсів, я змінюю його. Переїзди, нові сфери — це спосіб не застигати. Я завжди рухаюсь “до”, а не “від”.

Ви говорите про духовність не як про втечу від реальності, а як про інструмент життя. У який момент ви зрозуміли, що цифри, сенси й внутрішня робота - це не хобі, а мова, якою говорить ваше серце?

Остаточно — під час моєї другої вагітності. Саме з сином.

Цей хлопчик ніби познайомив мене з іншим виміром реальності. У той період я дуже чітко відчула: духовність — це не інтерес і не захоплення, це моя природна мова. Я почала глибше розуміти знаки, цифри, енергії, дихання. Я відчувала людей тонко й точно — ніби їхні історії відкривалися мені без зайвих слів.

Насправді ця здатність була зі мною все життя — люди завжди дуже швидко розкривалися поряд зі мною. Але саме тоді я усвідомила: це не випадковість, це інструмент. І я можу використовувати його не просто для розуміння, а для допомоги — направляти, підтримувати, перекладати складні внутрішні процеси мовою духовності.

З того моменту це стало не хобі, а покликанням.

Чи було у вашому житті рішення, яке ззовні могло виглядати нелогічним або ризикованим, але внутрішньо ви точно знали - це ваш шлях?

Так. І для багатьох воно виглядало абсолютно нелогічним. Я вийшла заміж після п’яти днів знайомства.

Коли я це сказала близьким, вони буквально хапалися за голову. Ззовні це виглядало як імпульс, ризик, майже безумство. Але всередині в мене була дивовижна тиша й чітке знання: це мій шлях.

Іноді логіка мовчить там, де говорить інтуїція. Я не можу пояснити це формулами чи аргументами — це було глибоке внутрішнє “так”, без сумнівів і коливань.

Сьогодні результат цього рішення — десять років союзу й двоє синів. І я вдячна собі тодішній за сміливість довіритися не страхам інших, а власному відчуттю істини.

Багато жінок живуть у режимі постійної внутрішньої напруги, між очікуваннями, ролями й власними бажаннями. Як навчитися розрізняти, де справжній вибір, а де сценарій, який давно час переписати?

Через чесність із собою. Якщо рішення народжується зі страху або бажання відповідати очікуванням — це не ваш вибір. Справжній вибір завжди дає відчуття розширення, навіть якщо лячно. Внутрішнє “так” завжди тихе, але дуже чітке.

Якби озирнутися на дівчину, якою ви були у 17 років, що б вам хотілося їй сказати сьогодні?

Я б сказала:

«Ти можеш більше, ніж думаєш. Не поспішай дорослішати, але не бійся своєї сили. І пам’ятай — усе, що руйнується, звільняє місце для більшого.

Не спирайся на думку друзів як на єдину істину. Не бійся комусь не сподобатися і не намагайся всім догодити. Ти в себе є. І ти — головний режисер свого життя.

Ніхто краще за тебе не знає, що ти відчуваєш і що проживаєш у свої найглибші моменти. Тому не зраджуй собі й не дозволяй чужим голосам перекривати свій внутрішній.

Приймай лише ті рішення, які по-справжньому хочеш ти. Бо жити їх доведеться саме тобі».

Які ілюзії, на вашу думку, найчастіше заважають реально змінювати своє життя і чому саме з ними складніше за все розпрощатися?

Найбільша ілюзія — що «ще не час». Що потрібно ще щось довести, досягти, заслужити. Друга — що зміни обов’язково мають бути болючими й руйнівними.

З цими ілюзіями складно прощатися, бо вони дають відчуття контролю. А відпускати контроль — означає довіряти. А довіра для багатьох жінок — найстрашніша територія.

Чому порівняння з іншими настільки руйнівне саме для жінок, і як вийти з цього кола без самообману?

Жінок навчили дивитися на себе очима інших. Порівняння вбиває контакт із власною унікальністю.

Ми починаємо жити не своє життя, а «версію, яка має подобатися».

Вийти з цього кола можна лише через чесність із собою: Чого хочу я? Не світ. Не родина. Не соціальні мережі. А я — сьогодні.

Які перші кроки ви рекомендуєте зробити жінкам для подолання кризи, аби повернути собі себе, відчуття внутрішньої опори та впевненості?

Перший крок — зупинитися. Не тікати в активність.

Другий — повернутися в тіло: дихання, сон, прості ритуали.

Третій — дозволити собі бути неідеальною.

Криза — це не кінець. Це запрошення згадати, ким ти є насправді, без ролей і очікувань.

Якби ви могли написати картину, що уособлює пробудження особистості, якою була б ця картина? Що на ній було б зображено, які кольори притаманні?

Це була б картина без чітких контурів. Жінка на світанку. Напівсвітло, напівтінь. Теплі піщані, молочні, золоті відтінки.

Вона стоїть спиною до минулого і обличчям до простору. Без страху. Без поспіху.

На цій картині немає напруги — лише тиша й глибоке «я є».

Пропоную зараз уявити, що ми з вами знаходимось десь на березі моря …І у нас є багато листівок, які ми відправимо кожній жінці на планеті. Яке б послання ви написали?

«Тобі не потрібно ставати кимось іншим.

Тобі не потрібно чекати дозволу.

Усе, що ти шукаєш, вже дихає в тобі.

Зупинись. Відчуй. І довірся собі.»

Підписатися