Аліна Деордіца. Про вміння бачити людей з їх внутрішньою музикою, поради у виборі психотерапевта і дорослу самоцінність

«Я працюю за протоколами, але завжди бачу перед собою не «випадок», а живу людину зі своїм темпом, історією й внутрішньою музикою.»

Вона говорить про справу життя …як про мистецтво, у якому зʼявляються відчуття опори і бажання чути себе. Аліна Деордіца - психолог і психотерапевт, для якої професія стала безумовною місією і внутрішнім голосом. Сьогодні на сторінках журналу BOMOND VIP ми презентуємо святкову DIGITAL обкладинку у День народження прекрасної героїні, розмова з якою відкриває важливу істину: «Ти маєш право бути собою у кожному стані - у любові, у пошуку, у тиші».

Пані Аліно, буду відвертою, на нашу розмову я чекала з нетерпінням. Між рядків ваших дописів, які стали початком першого знайомства з вами, я знайшла величезний сенс. І сьогодні я хочу розпочати інтервʼю з ваших слів, які мені найбільше запамʼятались: «Справжня цінність - те, що всередині нас, а не в чиємусь погляді» …

Розкажіть, будь ласка, яким був початок вашої особистої історії до амплуа психолога?

Я прийшла в терапію не з наміром стати психологом — я прийшла, бо не справлялася. У мене була тривожність, панічні атаки, складні стосунки з контролюючою мамою і постійне відчуття, що я з усім цим не справляюся — особливо після переїзду з Херсона до Києва. Я шукала не поради, а вирішення. І саме цей підхід став основним принципом моєї роботи зараз. Терапія тоді стала тією точкою, де вперше з’явилось відчуття опори.

Тоді я була студенткою зовсім іншої спеціалізації — джазова співачка та диригент. І хоча життя повело іншим шляхом, цей досвід досі впливає на мій стиль роботи. У джазі є структура, ритм, закони — але є й місце для індивідуальності виконавця. Так само і в психотерапії: я працюю за протоколами, але завжди бачу перед собою не «випадок», а живу людину зі своїм темпом, історією й внутрішньою музикою.

Потім я пішла навчатися — спочатку для себе, щоб зрозуміти, як це працює, чому болить, як знайти шлях до себе. А згодом помітила, що мої думки в соцмережах почали відгукуватися людям — і тоді стало очевидно: це не просто мій процес, це моя справа і моя місія.

З того часу я інвестувала у свою освіту понад 10 000 доларів, пройшла понад 900 годин особистої терапії, викладаю у двох психологічних школах, працюю за європейськими стандартами, проходжу підвищення кваліфікації у Відні й здобуваю магістратуру з клінічної психології у Женеві.

Багатьом здається, що стати психологом — це просто: кілька місяців навчання, і ти вже спеціаліст. Але насправді за цією професією стоять роки вкладень, витримки й чесності з собою. Бо ти не можеш провести людину туди, де сама ніколи не була.

Яким ви бачите портрет жінки сучасності?

Жінка сучасності для мене — це не про «все встигати». Я вважаю, ця ера образу «супержінки», яка мусить бути ідеальною у всьому, поступово відходить. Ми нарешті починаємо повертатися до справжнього — до себе.

Сучасна жінка не намагається бути всім і для всіх. Вона вміє зупинитися, видихнути, сказати «мені зараз важко» — і не вважати це слабкістю. Вона дозволяє собі не знати, не тягнути, не виправдовуватись. Вона дозволяє собі жити — з різними станами, емоціями, бажаннями.

Вона не губиться у тому, що транслюють соцмережі, не міряє свою цінність чужими історіями. Вона або вже знає себе, або в процесі пізнання — і робить це не з дефіциту, а з поваги до власної глибини. Вона не втрачає себе у стосунках і не живе під тиском думок, якою «повинна бути».

Мені близька жінка, яка цінує внутрішню якість життя — ясність, спокій, самоповагу.

Вона не женеться за схваленням, бо вже розуміє: її цінність не у тому, як вона виглядає, а у тому, як вона відчуває, вибудовує свій світ і ставиться до себе.

Вона дозволяє собі бути різною-раціональною й чутливою, рішучою й ніжною. Вона може керувати бізнесом, плакати на терапії, сміятися з друзями і вдягати улюблену сукню — і в кожному з цих моментів залишатися собою.

Це жінка, яка більше не доводить — вона дозволяє собі жити і саме це, як на мене, найбільший розрив шаблону нашого часу.

Мені надзвичайно імпонує те, що у сучасному світі бажання дбати про свій внутрішній стан не є уже чимось неприпустимим і дивним. У своїй справі життя ви надаєте точку опори - це дорогого варте. На які б критерії ви радили звернути увагу у виборі психотерапевта?

Психотерапія — це не просто “поговорити”. Це глибока, структурована робота, яка вимагає професійності, етики й довіри. І вибір терапевта — це вибір не “приємної розмови”, а людини, з якою ви будете торкатися найвразливіших місць.

Я завжди раджу дивитися ширше, ніж на гарну сторінку чи диплом. Так, освіта — важлива, але не менш значуща якість присутності і зрілість самого спеціаліста. Бо хороший терапевт не підкріплює ваші страхи чи переконання, з якими ви прийшли, — він допомагає побачити, що стоїть за ними, і знайти шлях до вирішення.

Є кілька речей, на які справді варто звернути увагу:

• Освіта і супервізія. Це база. Професіонал постійно навчається, проходить супервізію, щоб утримувати межі та бачити ширше, ніж його власний досвід.

• Особиста терапія. Якщо спеціаліст не проходив власного шляху, він не зможе провести вас через ваш. У моєму досвіді — понад 900 годин особистої терапії, і саме це дає мені не лише знання, а глибину.

• Метод і структура. Важливо запитати, у якому напрямі працює терапевт, чи веде він записи, чи дає домашні завдання. Це показує, наскільки процес має логіку й динаміку, а не перетворюється на хаотичні розмови.

• Сенси, які несе фахівець. Зверніть увагу, чи відгукується вам те, як він говорить, думає, дивиться на світ. Терапевт — це не просто знання, це людина з власною філософією. Якщо вам близьке його бачення, цінності й спосіб мислення — тоді у вас буде контакт, у якому можна рости.

• Етика і конфіденційність. Серйозний спеціаліст завжди працює за договором про конфіденційність і дотримується європейських стандартів — це не формальність, а гарантія вашої безпеки.

• Контакт і щирість. Говоріть про свої почуття прямо, навіть якщо вони стосуються самого терапевта. Найкраща терапія починається там, де ви можете сказати: “Мені неприємно”, “Я злюсь” або “Мені зараз важко”. Саме в цій чесності народжується справжній контакт і новий досвід близькості.

У своїй практиці я працюю за європейськими стандартами, маю договір про конфіденційність, чітку структуру сесій і глибоку повагу до процесу. Моя мета — не просто підтримати, а допомогти людині знайти рішення, побачити себе ясніше й почати діяти. Бо психотерапія — це не про обговорення, а про трансформацію.

І я часто кажу своїм клієнтам:

“Ефект від терапії настільки глибокий, наскільки ви готові відкриватися. Якщо мовчите — інсайту не буде. Я не створюю сенси — я допомагаю побачити ваші.”

Саме тоді з’являється відчуття опори — не ззовні, а всередині.

Сьогодні я би хотіла підняти тему славнозвісної межі між добром і роллю жертви. Як навчитись казати «ні», коли так сильно знаходить прояв ось це бажання бути зручною і не нашкодити навіть там, де перетинається межа?

Багато людей думають, що “ні” — це конфлікт. Уявляючи, що конфлікт — це щось агресивне, сварка чи бійка.

Хоча насправді — це просто дві думки, які не збігаються. І головне — вони можуть не збігатися.

Ми часто погоджуємось не тому, що хочемо, а тому, що боїмося здатися егоїстичними, грубими чи “не такими”. Особливо жінки — нас роками вчили бути зручними, спокійними, вдячними. Але за цим часто стоїть виснаження і роздратування, яке ми потім носимо в собі.

У терапії я часто кажу: «Коли ти кажеш “так”, подумай — кому саме ти кажеш “ні” у цей момент: собі чи іншому?»

Це найчесніший тест на межі.

Навчитись казати “ні” можна лише через практику — спочатку незручно, із сумнівами, але потім приходить відчуття спокою і поваги до себе.

Важливо не чекати, поки з’явиться впевненість, а почати з чесності:

“Мені це не підходить.”

“Я зараз не можу.”

“Я подумаю.”

Кожне “ні” стоїть не на кінці стосунків, як усі уявляють, — а там, де починається чесність.

Це момент, коли ти перестаєш домовлятися з собою і починаєш жити у згоді зі своїми межами.

Так, іноді після цього приходить провина — але провина не завжди означає, що ти зробила щось не так. Часто це просто знак, що ти робиш по-новому.

Сказати “ні” — це не про жорсткість. Це про дорослість, про повагу до власного життя і сміливість не втрачати себе, навіть якщо комусь це незручно.

Бо зрештою, межі — це не про відстань. Це про те, як близько ти можеш бути, не зраджуючи себе.

Часто ми самі собі — найсуворіші судді. Як навчитися відрізняти конструктивну самокритику від руйнівного знецінення?

У кожного з нас є внутрішній голос, який може або допомогти зростати, або щодня бити по самооцінці.

Конструктивна самокритика запитує: “Що я можу зробити інакше?”

Знецінення каже: “Я безнадійна.”

Різниця — у тоні, не в словах.

У когнітивно-поведінковій терапії ми працюємо саме з цими автоматичними думками — бо вони визначають, як ми себе почуваємо і що робимо далі.

Конструктивна думка веде до дії, руйнівна — до провини, уникання й паралічу.

Багато людей плутають розвиток із самопокаранням. Вони кажуть собі “я маю старатися більше”, але відчувають лише сором. І тоді будь-який рух зупиняється.

У КПТ ми вчимося бачити цей цикл: думка → емоція → дія. І поступово міняти тон свого мислення з “я маю бути кращою” на “я можу зрозуміти, що мені не вдалося, і спробувати ще раз”.

Я часто кажу клієнтам: знецінення — це не чесність із собою, це стара стратегія, яка колись допомагала вижити, але тепер заважає жити.

Бо визнавати помилки без приниження — це вже зрілість.

Почніть слухати, як ви до себе говорите.

Тон важливіший за зміст.

Якщо у ваших словах є співчуття — навіть найсуворіша критика стане опорою.

А якщо там лише напруга й сором — це не правда, це біль, який просить бути почутим.

Момент, коли ви вперше скажете собі:

“Я можу помилятись — і все одно гідна поваги,”

— ось із цього моменту починається не самокритика,

а доросла самооцінка.

Як психотерапевт ви чуєте багато історій болю. Як зберегти емпатію, не вигораючи, і не нести з собою цей біль після сесій?

По-перше, це регулярна власна терапія, супервізії та постійне навчання. Без цього професійність неможлива.

На мене дуже вплинуло те, що я ще й кризовий психолог. Це навчання витримують не всі — там розбираються теми втрат, травм, кризових станів. І, можливо, саме тому з роками тем, які вибивають мене з колії, стає все менше.

Але є речі, які я не змінюю.

У моєму графіку обов’язково — дві години перерви на собаку, мого дофамінчика. Це час, коли я повертаюсь у тіло й у життя поза терапією.

Неділя — мій священний день. Я не працюю, не відповідаю клієнтам. Це час на себе, на відновлення, на близьких. І, звісно, на ритуали — процедурки, тиша, кава, прогулянки.

Ще один важливий момент — подорожі. Раз на два-три місяці я виїжджаю за кордон: сама, з друзями чи колегами. Це мій спосіб не втрачати відчуття широти життя. Бо друзі розкидані по всьому світу, і зустрічі з ними нагадують мені, заради чого я взагалі обрала цю професію — щоб жити, а не лише працювати з чужим болем.

Я вірю: щоб залишатись емпатійною, потрібно мати місце, куди повертатись — не в інший біль, а в своє структурне життя.

Пропоную зараз уявити, що ми з вами знаходимось десь на березі моря …І у нас є багато листівок, які ми відправимо кожній жінці на планеті. Яке б послання ви написали?

Я би написала:

дозволь собі жити.

Не бути правильною, не вгадувати очікування, не виправдовуватися за свою силу чи ніжність.

Дозволь собі не знати, сумніватися, змінюватися, втомлюватися, відновлюватися.

Не бігти за життям, а зустрічати його.

Ти маєш право бути собою у кожному стані — у любові, у пошуку, у тиші. Не треба ставати “кращою”, треба ставати своєю.

Бо щастя не в тому, щоб усе контролювати.

Щастя — у відчутті, що ти вдома всередині себе.і якщо моя робота вчить чомусь одному — то лише цьому: справжня розкіш — це коли ти більше не доводиш, а просто живеш у згоді з собою.

Підписатися