Ярина Левицька: «Сьогодні для мене щастя — це любити, бути коханою, допомагати іншим і знати, що те, що я роблю, має сенс»
Ярина Левицька - амбасадор журналу BOMOND VIP fashion, President of Ukrainian Spirit by Yaryna Levytska, жінка, яка стала не лише натхненням, а й прикладом для нашого глянцю. Прикладом любові до України і світла благодійності.
«Крила незламності - це ми всі разом», - розповідає пані Ярина.
Нова рубрика про новий вимір взаємопідтримки у важливій істині, яка народжується з внутрішньої потреби діяти, з сильного бажання допомагати.
«Все, що ми робимо — з любов’ю до України і з глибокою повагою до кожного, хто бореться за неї.»
І сьогодні ми творимо нову історію, історію відбудови і вдячності за віру, за боротьбу, за шлях, який ми проходимо разом.
Пані Ярино, близько року тому ми говорили з вами вперше …за цей час світ змінився ще більше, але незмінним залишилося одне - голос України, який звучить у серцях тих, хто не дозволяє світу забути правду. Ви очолюєте у журналі рубрику «Крила незламності», підтримуєте Україну за кордоном, реалізовуєте благодійні ініціативи та продовжуєте об’єднувати людей навколо добра. Як змінилися особисто ви за цей рік?
Вітаю Вас! Я думаю, що всередині я залишилася тією ж Яриною. Насамперед я людина, яка допомагає, підтримує людей і розповідає про Україну та нашу культуру у Сполучених Штатах. Моє ставлення до цього не змінилося. Навпаки, з кожним роком я ще більше переконуюся, що це мій шлях. За цей рік я стала більш досвідченою. З’явилося багато нових проєктів, партнерств, знайомств із людьми, які так само щиро хочуть допомагати Україні. Я багато чому навчилася, зрозуміла, що великі справи народжуються тоді, коли поруч є команда однодумців. А ще цей рік навчив мене дуже важливої речі — знаходити час для своїх найрідніших. Для донечки, для коханого чоловіка, для сім’ї. І хоча мені ще є над чим працювати, я почала більше дбати й про себе. Бо зрозуміла: щоб підтримувати інших, потрібно не забувати відновлювати власні сили. Тому, якщо чесно, я не стала іншою. Я просто стала трохи більш досвідченою, трохи сильнішою і ще більше впевненою, що добро завжди починається з людини.
Бути українкою за кордоном сьогодні - це не лише про відстань, а й про щоденне збереження власної ідентичності. Як ви відчуваєте сучасну українську діаспору? Чи змінилося, на вашу думку, ставлення світу до України та українців за останній рік?
Так, за цей рік багато що змінилося. Українській діаспорі сьогодні непросто. Багато людей за кордоном переживають через власне майбутнє, через свій статус, тому часто змушені більше думати про свої сім’ї та своє життя. На жаль, через це частина людей стала менш активною в підтримці України.
Водночас я бачу й інше. Дуже багато американців не втратили інтересу до України. Вони цікавляться, підтримують, хочуть розуміти, що відбувається, і продовжують бути поруч. Мені здається, що за останній рік світ ще більше побачив, наскільки українці сильні, талановиті, сміливі й сучасні. І це викликає повагу. Саме тому я вірю, що нам і надалі потрібно говорити про Україну, бо кожен такий голос має значення.
Ваша діяльність давно вийшла за межі лише благодійності, здобувши вимір, без перебільшень, дипломатії серця, побудованій на людяності та дії. Які проєкти або ініціативи за останній рік стали найбільш знаковими для вас?
За цей рік було багато важливих моментів, але, мабуть, найбільше мене надихнуло те, що наша діяльність вийшла на новий рівень. Якщо раніше ми переважно реалізовували гуманітарні проєкти, то сьогодні все більше представляємо Україну через її культуру. Для мене велика честь, що мене запросили не лише бути амбасадоркою FusionFest, а й очолити напрям, присвячений національному одягу різних народів. Це ще одна можливість розповідати світу про українську культуру.
Дуже важливими стали й нові партнерства з українськими ветеранами, підписання меморандумів та договорів про партнерства, нові спортивні ініціативи та участь в адвокації України у Конгресі й Сенаті США. А коли я цього року побачила, як ветерани грають у регбі на тих кріслах колісних, які ми свого часу допомогли придбати, я зрозуміла, що кожен такий проєкт справді змінює людські життя. Саме заради таких моментів хочеться рухатися далі.
В одному з наших попередніх інтерв’ю ви сказали, що «крила незламності - це ми всі разом». Впевнена, що за цей час українці ще більше навчилися відчувати цінність єдності? У чому сьогодні, на вашу думку, розквітає справжня сила нації?
Так, я й сьогодні повторюю ці слова: «Крила незламності — це ми всі разом». За ці роки я ще більше переконалася, що найбільші справи народжуються саме тоді, коли люди об’єднуються.
Звичайно, зараз усім непросто. Війна виснажує, і це відчувається. Але водночас я бачу, як поруч з українцями стають люди з інших країн. За останній рік я познайомилася з багатьма американцями та представниками інших народів, які щиро підтримують Україну. Для мене це теж про єдність.
Саме в цьому я сьогодні бачу силу нашої нації — не лише в тому, що ми тримаємося один за одного, а й у тому, що своїм прикладом об’єднуємо навколо України людей у всьому світі.
Сьогодні дуже багато говорять про втому світу від війни. Але водночас є люди, які щодня продовжують говорити про Україну. Що для вас означає «не дозволити світу забути»?
Для мене не дозволити світу забути — означає не мовчати. Говорити про Україну завжди, коли є така можливість: на зустрічах, заходах, у звичайних розмовах, своїми проєктами, публікаціями й щоденною працею.
Я хочу, щоб люди пам’ятали: війна не закінчилася. Українці й далі борються за свою свободу, а мирні люди щодня живуть під обстрілами. Саме тому я відчуваю, що мій обов’язок — знову і знову нагадувати про це світові.
Я вірю, що навіть одна щира розмова може змінити чиєсь ставлення. І поки ми говоримо про Україну, світ не забуває.
Я знаю, що ваша діяльність - не лише про допомогу, а й величезну відповідальність перед людьми, які вам довіряють. Чи були за цей рік моменти, коли вам самій хотілося зупинитися? І що повертало сили рухатися далі?
Звичайно, такі моменти бувають у кожної людини. Буває, що вкладаєш багато сил, а здається, що тебе не чують або не бачать результату так швидко, як хотілося б. І тоді приходить втома.
Але, якщо чесно, за цей рік я ще більше повірила в те, що роблю.
Я побачила, що поруч зі мною є люди, які довіряють мені, підтримують мене і вірять у наші спільні проєкти. Саме ця довіра дає мені сили рухатися далі.
Найбільше мене надихає розуміння, що моя праця справді потрібна. Коли бачиш усмішку ветерана, слова вдячності чи просто відчуваєш, що зміг комусь допомогти, розумієш: зупинятися не можна.
Ви багато говорите про добро, людяність і вдячність. Чи змінилося ваше розуміння щастя після всього, що довелося прожити за останні роки?
Так, мабуть, найбільше змінилося саме розуміння щастя. Сьогодні я знаходжу його у простих речах, які колись здавалися звичайними: бути поруч із сім’єю, обійняти донечку, відчути підтримку коханого чоловіка, який став для мене не лише чоловіком, а й справжнім партнером у житті та моїй справі.
Але одне не змінилося точно — я й далі вірю, що людяність, добро і вдячність не мають кордонів. Саме вони об’єднують людей.
Сьогодні для мене щастя — це любити, бути коханою, допомагати іншим і знати, що те, що я роблю, має сенс. Саме в цьому я знаходжу своє найбільше щастя.
Сьогодні кожен із нас так чи інакше став частиною нової історії України, історії, у якій біль і сила, віра і незламність, людяність і надія, минуле і теперішнє переплітаються щодня. І водночас саме зараз народжуються ті зміни та майбутня відбудова, до яких ми всі будемо причетні після перемоги. Які мрії, ініціативи та плани сьогодні живуть у вашому серці?
Так, ми всі стали частиною нової історії України. Звичайно, хотілося б, щоб вона писалася не через війну, а через розвиток і мир. Але сьогодні кожен із нас може зробити свій внесок у майбутнє.
У мене багато мрій і задумів. Частина з них уже народжується у нових проєктах, а про деякі поки що рано говорити. Я дуже хочу й надалі розвивати нашу організацію, створювати нові ініціативи для українських ветеранів, більше популяризувати українську культуру у світі та будувати нові міжнародні партнерства.
Я щиро вірю, що навіть невеликі добрі справи можуть привести до великих змін. Саме тому я хочу й надалі робити все, що в моїх силах, щоб бути корисною Україні — і зараз, і після нашої Перемоги.
