Вікторія Бабакова: «Чесна розмова про власні потреби вимагає вразливості»

Близькість майже завжди починається там, де закінчується контроль. У стосунках ми стаємо особливо відкритими до власних страхів, очікувань і потреб, а те, що на поверхні може здаватися суперечкою про слова, нерідко має значно глибше емоційне підґрунтя.

У новому інтервʼю з дипломованим психологом Вікторією Бабаковою ми говоримо про те, чому чесна відкритість почуттів є складнішою, ніж відстоювання власної правоти, як конфлікт може стати точкою зближення, чому мовчання не завжди означає спокій і що відбувається зі стосунками, коли партнери очікують одне від одного здатності читати думки. Окремо торкаємося рефлексії після конфлікту та того, як вона допомагає перетворити складний досвід на нове розуміння себе й партнера.

Говорили про вміння обирати себе без втрати близькості, про самоповагу, взаємність і ту тонку рівновагу, в якій залишаються двоє. Про стосунки, де бути поруч — не означає переставати бути собою.

Дедалі частіше можна почути думку, що одного дня людина просто перестає стукати у зачинені двері й обирає себе. Це рішення рідко народжується випадково - за ним майже завжди стоїть внутрішня робота, досвід і переосмислення власних кордонів. Пані Вікторіє, чи пам’ятаєте ви момент, коли зрозуміли, що саме психологія стане тим інструментом, через який ви допомагатимете людям будувати зрілі стосунки - насамперед із собою?

У мене це не вийшло в одну мить. Я йшла до цього поступово. Все почалося з того, що я звільнилася з посади завідувачки аптекою. Я переїхала жити в інше місто і там, на новій роботі, я потрапила до колективу, де аб’юз, знецінювання, плітки, порушення особистих кордонів були щоденною нормою.

Там я пробула 2 місяці, на щастя. Цей досвід чітко дав мені зрозуміти: «Треба щось міняти у своєму житті». Але як? І де? У мене ще не було розуміння. І за півроку я вперше звернулася до психолога. Ще трохи пізніше мені пощастило пройти кілька психотерапевтичних курсів за темами «Любов до себе», «Конфлікти», «Відносини». На цих курсах я закохалася у сімейну психологію, у тему «Конфлікти» та «Відносини». Я зрозуміла, що хочу ще більше в них поринути.

Раніше я боялася конфліктів. Часто я поступалася в них або намагалася їх уникати. Я стала глибше вивчати сімейну психологію та конфлікти. Багато чого з того, що я дізнавалася, я застосовувала у своїх стосунках із чоловіком. Це дало свої позитивні наслідки. І як результат, це вплинуло на моє рішення стати психологом та допомагати чоловікам та жінкам будувати щасливі зрілі стосунки.

Ви працюєте з темами, які торкаються майже кожної людини: любов, особисті кордони, близькість, конфлікти, розлучення, втрата довіри. Чому, на вашу думку, саме стосунки залишаються тією сферою, у якій навіть успішні, освічені й самодостатні люди найчастіше почуваються беззахисними?

Тому що саме в близьких стосунках ми стаємо найбільш відкритими. У роботі можна покладатися на знання, у фінансах — на свій досвід і контроль, у побуті — на навички. Але в коханні не працює повний контроль або знання.

Стосунки торкаються наших найглибших потреб: бути прийнятими, важливими, коханими й не покинутими. Саме тому навіть дуже успішна людина може відчувати сильну тривогу, ревнощі, страх відмови або невпевненість.

Крім того, у близьких стосунках часто активуються сценарії, сформовані ще в дитинстві. Якщо людина колись переживала критику, знецінення, відкидання, нестачу уваги чи непередбачуваність у стосунках із близькими, то в дорослому житті ці переживання можуть знову проявлятися поруч із партнером.

Саме тому освіченість, високий дохід чи професійний успіх не гарантують внутрішньої впевненості у стосунках. Емоційна близькість вимагає не лише знань, а ще й уміння бути вразливим, довіряти, говорити про свої потреби, витримувати невизначеність, будувати здорові межі і вирішувати конфлікти.

Що стосується конфліктів, на жаль, не всі розуміють, що конфлікти у стосунках — це нормально і вони повинні бути, якщо ми хочемо зростати як сімейна пара. Через конфлікти ми у стосунках притираємося один до одного. А ще ми пізнаємо себе через один одного.

Сьогодні конфлікт найчастіше сприймають як ознаку проблемних стосунків. Ви ж говорите про нього як про простір, у якому люди можуть не віддалятися, а навпаки - ставати ближчими одне до одного. У який момент, на вашу думку, конфлікт перестає руйнувати й починає розвивати стосунки?

Як не дивно, завдяки конфлікту можна покращити відносини, якщо у вас є мета мати класні близькі ресурсні стосунки. Тому що конфлікт — це лише зіткнення різних поглядів, цінностей, інтересів чи потреб. Конфлікт починає розвивати стосунки не тоді, коли люди перестають сваритися, а тоді, коли перестають боротися одне з одним і починають разом шукати рішення.

Конфлікт стає точкою зростання, коли:

партнери говорять про свої почуття, а не звинувачують;

слухають, щоб зрозуміти, а не щоб виграти суперечку;

поважають особисті кордони одне одного навіть у момент сильних емоцій;

після сварки можуть відновити контакт і зробити висновки.

Натомість конфлікт руйнує стосунки, коли в ньому з’являються приниження, знецінення, мовчазне покарання, маніпуляції або бажання «перемогти» партнера будь-якою ціною.

Парадоксально, але саме конструктивно прожиті конфлікти часто роблять стосунки міцнішими. Бо вони дають нам можливість зробити висновки, зафіксувати новий досвід та нові знання один про одного та про свої стосунки. Саме таким чином ми пізнаємо один одного краще через конфлікт.

Завдяки конфлікту партнери створюють досвід: «Ми можемо бути різними, можемо не погоджуватися, але все одно залишаємося командою».

Мені близька думка, що конфлікт - це насамперед зіткнення цінностей, потреб чи поглядів. Чому багатьом людям значно простіше сперечатися про слова, ніж чесно говорити про власні потреби?

Тому що говорити про слова значно безпечніше, ніж говорити про свої почуття та потреби.

Коли людина сперечається через фразу, інтонацію чи формулювання, вона ніби захищає свою позицію. Але дуже часто за цим стоїть щось набагато глибше: страх бути непочутою, нецінною, відкинутою, недостатньо важливою або незрозумілою.

Сказати: «Ти неправильно висловився» набагато легше, ніж зізнатися: «Мені зараз боляче», «Я почуваюся самотньо», «Мені бракує твоєї уваги», «Я боюся тебе втратити».

Чесна розмова про власні потреби вимагає вразливості. А вразливість — це завжди ризик. Адже інша людина може не зрозуміти, не підтримати або навіть відкинути. Саме тому багато хто несвідомо обирає сперечатися про дрібниці, уникаючи розмови про те, що насправді турбує і болить.

Більшість конфліктів виникає не через слова, а через незадоволені емоційні потреби: у близькості, повазі, безпеці, підтримці, увазі чи визнанні. Коли ці потреби залишаються невисловленими, суперечки можуть точитися навколо побуту, повідомлень, тону голосу чи запізнень, хоча справжня причина зовсім інша.

Міцні дорослі стосунки починаються не тоді, коли люди перестають конфліктувати, а тоді, коли замість взаємних звинувачень наважуються сказати: «Ось що я зараз відчуваю» і «Ось чого мені насправді бракує». І для цього дуже важливо навчитися використовувати стиль вирішення конфліктів під назвою «співпраця».

Стиль «співпраця» — це найскладніший, але й найвигідніший і найкращий шлях вирішення конфліктів. Тільки в цьому варіанті є повне задоволення обох партнерів і впевненість у тому, що конфлікт дійсно вирішений, а не захований до певного часу в дальній кут.

У своїй практиці ви говорите про стиль співпраці як про один із найскладніших способів вирішення конфліктів. Чому саме він вимагає найбільшої внутрішньої зрілості від обох партнерів?

У конфлікті природною реакцією часто стає психологічний захист: довести свою правоту, переконати, уникнути розмови або поступитися заради миру. Співпраця ж пропонує зовсім інший підхід: не шукати переможця, а шукати рішення, яке врахує потреби обох.

Для цього необхідно вміти, по-перше, усвідомлювати й називати власні почуття та потреби. По-друге, вміти слухати партнера без бажання одразу заперечити чи виправдатися. По-третє, вміти витримувати дискомфорт від того, що інша людина бачить ситуацію інакше. А також вміти відмовитися від боротьби за правоту на користь пошуку взаєморозуміння. І ще — брати відповідальність за свою частину конфлікту.

Найбільша складність полягає в тому, що співпраця вимагає зрілої вразливості. Значно легше сказати: «Ти неправий», ніж: «Мені боляче», «Я відчуваю себе непочутою» або «Мені важлива твоя підтримка».

Багато пар намагаються уникати складних розмов, сподіваючись, що час усе вирішить сам. Наскільки небезпечним може бути таке мовчання для стосунків?

Мовчання саме по собі не завжди є проблемою. Іноді мовчазна пауза потрібна, щоб заспокоїтися, осмислити свої емоції й повернутися до розмови в більш врівноваженому стані. Небезпечним воно стає тоді, коли перетворюється на спосіб уникати проблем.

Коли партнери не говорять про те, що їх турбує, конфлікт рідко зникає. Частіше він накопичується. Невисловлені образи, розчарування й незадоволені потреби поступово створюють емоційну дистанцію. З часом люди можуть перестати сваритися не тому, що навчилися розуміти одне одного, а тому, що втратили віру в те, що їх почують.

Особливо небезпечним є так зване «емоційне мовчання», коли партнери продовжують жити разом, виконують повсякденні обов’язки, але перестають ділитися своїми переживаннями, страхами, радощами та потребами. Зовні такі стосунки можуть виглядати спокійними, але всередині вони поступово втрачають близькість.

Тому треба відверто поговорити про те, що не подобається, і які потреби, інтереси або цінності були не задоволені, проігноровані або порушені. Адже ми не екстрасенси, ми не вміємо читати думки один одного. Ми не можемо знати абсолютно все про партнера. Ми себе рідко повністю вивчили. Що вже говорити про іншу людину, хай навіть про близьку. І нехай часом нам здається, що ми дуже добре знаємо свого партнера, але це ілюзія.

Як би це просто не звучало, втім люди не вміють читати думки одне одного, хоча часто переконані, як не дивно, у протилежному. Чому саме ця ілюзія “він і так повинен мене зрозуміти” стає причиною багатьох криз?

Ця ілюзія виникає з дуже природного людського бажання: бути глибоко зрозумілим і прийнятим. Нам хочеться вірити, що якщо людина нас любить, то вона інтуїтивно відчує, коли нам боляче, зрозуміє, чого ми потребуємо, і здогадається, як нас підтримати.

Але реальність полягає в тому, що навіть найближчі люди не можуть читати наші думки. Вони бачать лише нашу поведінку, а не те, що стоїть за нею. Наприклад, за мовчанням може ховатися образа, втома, страх або просто бажання побути наодинці. Без відкритої розмови партнер змушений лише здогадуватися, і його здогадки не завжди збігаються з нашими переживаннями.

Саме тому багато конфліктів виникають ще й через невисловлені очікування. Один партнер чекає, що інший здогадається, інший навіть не підозрює про ці очікування, а в результаті обидва почуваються розчарованими й непочутими.

Зрілі стосунки починаються там, де люди перестають перевіряти одне одного на здатність «читати думки» й натомість вчаться відкрито говорити про свої почуття та потреби.

Після будь-якого конфлікту, на вашу думку, важливо поставити собі запитання: “Що це було?”. Чому саме рефлексія після складної розмови часто виявляється ціннішою за саму суперечку?

Рефлексія після конфлікту — це момент, коли емоції поступово вщухають і з’являється можливість побачити не лише те, що сталося, а й чому це сталося. Саме тому вона достатньо часто виявляється ціннішою за саму суперечку.

Під час конфлікту наш мозок переважно зосереджений на захисті: ми доводимо свою правоту, реагуємо на слова партнера, намагаємося бути почутими. У такому стані складно помітити власні почуття, потреби чи автоматичні реакції.

Після рефлексії дуже часто виявляється, що предмет суперечки був лише приводом. За ним могли стояти страх бути відкинутим, потреба у визнанні, бажання відчути підтримку чи потреба в безпеці. І якщо цього не усвідомити, наступний конфлікт, найімовірніше, розгорнеться за тим самим сценарієм, але лише з іншого приводу.

Рефлексія також допомагає взяти відповідальність за свою частину конфлікту. Не в сенсі звинувачення себе, а в сенсі чесного запитання: «Що я можу зробити інакше наступного разу?» Саме це перетворює конфлікт із болісного досвіду на джерело особистісного зростання.

Дедалі частіше звучить досить популярна думка про необхідність “обирати себе”. Але де, на вашу думку, проходить межа між здоровою самоповагою та байдужістю до потреб іншої людини?

Ідея «обирати себе» стала дуже популярною, тому що багато людей справді довгий час жили в режимі постійного пристосування: ставили чужі потреби вище за власні, боялися відмовити, нехтували своїми почуттями заради збереження стосунків. У цьому контексті вибір себе може бути важливим кроком до більш здорового ставлення до себе.

Але самоповага не означає, що власні потреби завжди важливіші за потреби іншої людини. Здорова турбота про себе не будується за принципом «я обираю себе замість тебе», вона звучить скоріше як: «Я не відмовляюся від себе, але й бачу тебе».

Межа проходить там, де закінчується взаємність.

Наприклад, сказати: «Мені потрібно відпочити, тому сьогодні я хочу побути сам/сама» — і це буде прояв самоповаги. А сказати: «Мені байдуже, що ти відчуваєш, я завжди робитиму тільки те, що хочу». Це вже не про здорові межі, а про нехтування стосунками.

Зрілі стосунки не вимагають постійно жертвувати собою, але й не будуються на постійному виборі лише себе. У них є місце для двох людей: «Я важлива» і «Ти важливий».

Можливо, справжній баланс не в тому, щоб вибирати між собою та іншою людиною, а в тому, щоб навчитися бути поруч із кимось, не втрачаючи себе.

Підписатися