Ірина Немова «Ніколи не сумнівайся у своїй унікальності, винятковості, красі й сексуальності»

Нова DIGITAL обкладинка BOMOND VIP fashion magazine присвячена Ірині Немовій - сертифікованому бізнес-коучу, кар’єрному коучу ICF, психологу, міжнародному спікеру та авторці методики «Сила слова».

У світі, який постійно змінюється, пані Ірина не пропонує універсальних відповідей чи готових формул успіху. Натомість говорить про значно важливіше - внутрішню гнучкість, здатність чути себе, переглядати власні переконання, не втрачати опору в часи змін і залишатися відкритими до життя. Саме ця філософія проходить крізь усе інтерв’ю: не шукати простих рішень там, де потрібна глибока робота над собою, і пам’ятати, що розвиток починається не з чужих порад, а з чесної розмови із собою.

У розмові для BOMOND VIP fashion magazine Ірина Немова розмірковує про внутрішню силу, любов до себе, природу співзалежності, психологію успіху, і те, чому справжня зрілість народжується зі здатності залишатися гнучкими перед новими викликами життя.

«Жінка - це всесвіт, здатний вмістити в собі інші всесвіти, не змагаючись з ними за визнання».

Пані Ірино, знайомство редакції журналу з вами розпочалося з ваших слів: «Бути собою - це рух, у якому з’являється більше дозволу відчувати і говорити зсередини». Сьогодні ці слова особливо актуальні. Вже понад 14 років ви працюєте у сфері розвитку людини, допомагаючи знаходити внутрішню опору, повертати ясність і проходити складні життєві періоди без руйнування себе. Розкажіть, будь ласка, яким був початок вашої історії до професії коуча?

Згадати, з чого все почалося, коли тобі вже 45, не так просто. У кожної жінки, а тим паче українки, а тим паче українки-емігрантки, за плечима таке велике минуле, така кількість історій — і всі вони так чи інакше про активний пошук себе й уміння підлаштовуватися під обставини. Моя історія — не виняток.

Психологією я почала цікавитися ще у шістнадцять — це були часи без інстаграму, без мобільних телефонів, без інтернету, часи, я жартую, «динозаврів». Я в буквальному сенсі добувала літературу — про езотерику, психологію, нейробіологію, філософію інших культур, теологію, духовний розвиток, ментальне здоров'я. Здебільшого це були англомовні тексти американських і британських дослідників — українською чи навіть російською матеріалів практично не існувало. Мене цікавило одне: як влаштована психіка людини, чому попри всі досягнення психотерапії людина стає дедалі більш залежною від зовнішніх обставин і дедалі менш щасливою.

При цьому моя перша освіта — технічна, економічна. Я працювала у великих корпораціях, у фінансовій та страховій сферах, керувала великими банківськими й страховими компаніями. Психологія весь цей час залишалася моїм хобі — тим, на що я завжди знаходила час.

Другу вищу освіту я здобувала вже свідомо, за власним бажанням — на це дозволяли і корпоративний досвід, і ресурс, і час. Навчалася в педагогічному університеті імені Драгоманова за спеціальністю психолог-педагог-методист. Те, що я самотужки вивчала протягом десяти років, переросло в навчання у найкращих професіоналів країни. Приблизно тоді ж я здобула сертифікацію коуча ICF — це була величезна робота: і з клієнтами, і з менторами, і в адаптації американської системи коучингу до нашого менталітету.

Завдяки цій освіті я також заснувала дитячі садочки — була і засновницею, і автором методик. Я завжди робила ставку на те, що дитина має вивчати кілька мов одночасно, тож будувала англомовне середовище й брала на роботу лише педагогів, які стажувалися за кордоном із носіями мови. Коли почалася війна і моїм випускникам довелося емігрувати — в англомовні країни, іспаномовні, німецькомовні, — саме вони адаптувалися й соціалізувалися швидше за інших. Психологія супроводжує мене вже дуже давно, і я досі отримую від цього бонуси в найрізноманітніших сферах життя — цим я щиро пишаюся.

Образ сучасної жінки сьогодні виходить далеко за межі звичних ролей. Вона будує кар’єру, створює проєкти, надихає, змінює правила гри в умовах постійних трансформацій світу. Якби ви були художницею і мали змогу створити портрет жінки сучасності, яким він був би у ваших очах?

Найперше, що спадає на думку, — образ жінки поруч з іншими жінками. У суспільстві на різних континентах жінки дедалі частіше перестають конкурувати одна з одною і відчувають щире бажання об'єднуватися, творити разом, без суперництва — ні між собою, ні з чоловіками. Так повертається розуміння, що саме жінка допомагає жінці виростити здорове, ментально стійке покоління. Двісті-триста років тому поруч завжди були бабусі, тітки, сусідки — і це було природно. В еміграції такої підтримки часто бракує, але саме тому в нас є шанс будувати нові, теплі стосунки з іншими жінками, які проходять той самий шлях.

Ця тенденція проявляється навіть у тих, хто в щасливому, багаторічному шлюбі: підтримка жінки жінкою — не про заміну чоловічої підтримки, а про щось інше. Жінки вміють по-справжньому «законектити» одна одну навіть із власними партнерами. Тож на цій картині обов'язково були б і чоловіки.

Нарешті у жінок з'явилося розуміння, що любов до себе — це не лише турбота про зовнішність, а й право на самотність, на власну, тільки свою рутину. Не обов'язково перебувати в постійному русі, щоб відчувати себе живою — важливий будь-який стан, який ти проживаєш.

Жінка — це всесвіт, здатний вмістити в собі інші всесвіти, не змагаючись з ними за визнання. Це портрет об'ємний, світлий, живий: жінка, яка вміє чути і себе, і зовнішній світ, підтримувати в складні миті й радіти в щасливі. І, звісно, на цій картині було б багато зелені, води, сонця, квітів — і чашка кави, і красивий тост з авокадо. Все, з чого складається наше щоденне життя, бо саме ці малі деталі мають для жінки найбільше значення.

Зовнішній успіх майже ніколи не є випадковістю. За ним стоять роки роботи над собою, дисципліна, непрості рішення, внутрішні кризи та готовність брати відповідальність за власне життя. Ви працюєте у форматі преміального коучингу для сильних та успішних людей. Розкажіть, будь ласка, з якими викликами найчастіше стикаються ті, кого суспільство звикло вважати успішними, і чому навіть сильним людям іноді необхідний наставник?

Багато людей досі живуть у парадигмі, що за успіх треба платити — і певною мірою так воно і є. Якщо подивитися на «колесо балансу» успішної людини, часто виявляється, що сфера грошей і впливу — на максимумі, а інші сфери — у глибокому мінусі. Втім, крок за кроком люди все частіше шукають рівновагу: коучинг і психотерапія стали здоровим мейнстрімом, і йти до фахівця з приводу емоційного стану чи стосунків — так само нормально, як йти до лікаря.

Найчастіше платою за успіх стають здоров'я і стосунки. І саме тому зараз, завдяки коучингу й психології, люди намагаються вибудувати стосунки — із собою, зі своїм тілом, зі своєю психікою і з іншими людьми. Комунікація — головний запит успішних людей сьогодні, бо стало зрозуміло: людині потрібна людина, і відчути повноту життя можна лише поруч з іншими.

Не секрет, що люди при владі часто досить егоїстичні й жорсткі, не завжди добирають слова в спілкуванні. Але це змінюється — тому що щастя можливе лише тоді, коли ти дивишся в очі партнеру, опоненту чи команді й відчуваєш взаємну повагу. Еміграція цьому теж сприяє.

Тож більшість моїх коучингових сесій — навіть тих, де ми будуємо бізнес-системи, — тримаються на одному фундаменті: як ти говориш із собою, зі своїм тілом, і якими словами говориш з іншими, щоб тебе зрозуміли правильно. Нас усіх навчили добре мислити, але не навчили чесно й відкрито спілкуватися; навчили підлаштовуватися під обставини й впливати на них, але не навчили залишатися собою в розмові з людьми. Тому левова частка коучингових програм сьогодні — саме про це: про емоції, про відчуття і про те, як перекласти їх у слова.

Хронічна втома стала одним із найпоширеніших станів сучасної людини. При цьому багато хто продовжує сприймати її як прояв слабкості або нестачі сили волі, хоча насправді вона часто є важливим сигналом нашого організму. На вашу думку, про що найчастіше намагається сказати людині хронічна втома і чому так важливо вчасно почути цей сигнал?

Хронічна втома — явище радше філософське, наслідок парадигми, у якій нас виховували, того, про що ми мріяли ще в дитинстві. Ми зростали в культурі «успішного успіху», де вигравав той, хто вищий, швидший, сильніший. Звідси й ефект FOMO: світ став настільки швидкісним, що здається, ніби доба має тривати не двадцять чотири години, а сорок вісім, і треба встигнути ще більше. Саме ця постійна гонитва в довгостроковій перспективі і призводить до хронічної втоми й вигорання.

У нас довго не було культури справжнього відпочинку — розуміння, що можна просто нічого не робити, дивитися в стіну і мовчати наодинці з собою. Раніше таку поведінку швидше запідозрили б у дивацтві, ніж визнали б відпочинком. Сьогодні ми поступово приймаємо, що відпочинок — це не лише медитація, подорож чи діджитал-детокс, а й тиша наодинці із собою: без стрічки соцмереж, без подкасту, без книги, без спорту — просто бути, навіть не намагаючись зупинити потік власних думок.

Я вірю, що зовсім скоро хронічна втома поступиться місцем тихому, зрозумілому усвідомленню того, як саме я хочу відпочивати — не тоді, коли вже виснажена, а як частину своєї рутини.

Якщо коротко: хронічна втома намагається сказати нам одне — прийшов час зануритися в себе і чесно зрозуміти, що для тебе особисто є відпочинком. Комусь це — готувати нову страву за французьким рецептом просто заради цікавості, а комусь — їхати за кермом і голосно співати. Щоб дійти до цієї чесності, часто варто саме зануритися в себе, а на цьому шляху може дуже допомогти коуч чи психолог: адже соціум нечасто дозволяє нам визнати відповідь, яка виглядає «неправильно» чи «несерйозно».

Нещодавно я звернула увагу на одну з ваших публікацій із доволі провокативною назвою: «П’ять причин дати шанс чоловікові, який вам не підходить». Найцікавіше, що жодної причини там не було) І це змушує замислитися над тим, скільки людей роками залишаються у стосунках лише тому, що колись зробили вибір або бояться змін. На вашу думку, чому люди так часто продовжують триматися за те, що давно перестало бути, або ж і не було їхнім?

Тут можна пояснити через будову мозку. Найбільша й найдавніша його частина — рептильний мозок, який відповідає за автоматичні реакції: бий, біжи або завмри. А частина, що відповідає за емоції, соціальні зв'язки, свободу волі й здатність усвідомлено проживати стрес, — набагато молодша й значно менша. І найчастіше саме рептильний мозок диктує стратегію: триматися за знайоме, навіть якщо це знайоме важке, бо всередині нього все одно шукається найлегший шлях.

Часто саме зовнішні обставини, кризи змушують нас пройти оборону цього давнього механізму й перейти до нової реальності. Тому ясність — те, про що зараз так багато говорять, — виявляється важливішою за бажання чогось нового: у невідомому завжди більше страху.

Тут є цікавий парадокс. СДУГ зараз діагностують у переважної більшості людей — почасти тому, що соціальні мережі привчили нас утримувати увагу одразу на багатьох речах. І виявляється: коли ти постійно перестрибуєш з однієї задачі на іншу, сумарний стрес величезний, але суб'єктивно ти його майже не відчуваєш — бо не встигаєш зафіксуватися на жодній точці напруги. Так само й суспільство, пройшовши через війну та еміграцію, поступово вчиться переживати стрес легше — просто тому, що звикає перестрибувати від кризи до кризи.

Ми живемо в дуже цікавий період, коли старі методи психології працюють дедалі гірше, а нові — швидші й ефективніші — тільки формуються. Але щоб іти цим шляхом, потрібна сміливість зустрітися з невідомим і знайти нову опору для власної ясності. Мені здається, дедалі більше людей наважуватимуться будувати життя за внутрішнім відчуттям, а не за «успішним успіхом» з інстаграму — і коучі та психологи можуть у цьому дуже добре підтримати.

Що ж до питання, чому люди залишаються в стосунках, які їх не влаштовують: навіть у важких стосунках поведінка іншої людини знайома й передбачувана, а йти в невідомість страшно — особливо коли відповідаєш не лише за себе, а й за дітей. У нашій культурі жінка несе за дитину повну відповідальність і ніколи її не залишає — і це справжній привід пишатися українками. Тому ясність заради щастя дитини поки що переважує бажання змін.

Але й це швидко змінюється. Ми живемо в час стрімких трансформацій: маятник хитнувся у бік максимальної свободи, і це теж по-своєму добре — з часом він знайде свою рівновагу. Я вірю, що дуже скоро люди навчаться знаходити ясність і в невідомості — за підтримки тих, хто вміє супроводжувати в цьому шляху.

Продовжуючи тему стосунків, хотілося б торкнутися ще одного явища, яке зустрічається значно частіше, ніж може здатися на перший погляд - співзалежності. Дуже часто вона маскується під любов, турботу чи відданість, хоча насправді поступово позбавляє людину свободи бути собою. Як розпізнати співзалежні стосунки та де проходить межа між любов’ю і втратою власних кордонів?

Тут я, мабуть, здивую частину аудиторії, тому що я не є прихильницею концепції вибудови особистих кордонів у тому вигляді, в якому вона зараз популярна. За понад чотирнадцять років роботи з великою кількістю людей — чоловіків, жінок, родин — я бачу чітку тенденцію: ті, хто навчився винятково відстоювати кордони, одним словом приходять до самотності. Двома словами — до тотальної самотності. Трьома — до тотальної самотності й прихованої агресії на весь світ. Людина з надто жорстко вибудованими кордонами найчастіше або пригнічує агресію, або не вміє висловити її екологічно, і при цьому, попри те що саме цю стратегію вона обирає першою, всередині вона майже завжди почувається самотньою. Тому що весь ресурс іде на вибудову — «як зі мною можна, як зі мною не можна» — і на здатність витримувати контакт з людиною й толерувати чужі емоції енергії вже не залишається.

Тому я не є фахівчинею, яка вчить будувати кордони — я вчу тренувати емоційну толерантність. Тобто швидко розуміти, що саме з тобою відбувається на рівні емоцій, і швидко розуміти, як реагувати на емоцію іншої людини — залежно від твоєї реальної потреби в комунікації з нею. Іноді тобі потрібно заспокоїти людину, іноді — щоб вона пішла і ви більше ніколи не зустрілися. Головне, щоб ця потреба була екологічною і для тебе, і для іншої людини — тоді відчуття самотності від «захисту кордонів» просто не виникає, бо ти водночас дбаєш і про себе, і намагаєшся відчути іншого, закриваючи і його потреби теж. Я навіть не беру в роботу людей, які прагнуть саме «вибудувати кордони», якщо на першій консультації бачу, що моя філософія — що це прямий шлях до самотності — з ними не резонує. Навіть якщо це дуже відомі люди.

Другий момент, теж доволі провокативний: усі ми перебуваємо в залежних стосунках. Спершу ми залежимо від того, що відбувається всередині нас, потім — від зовнішніх обставин, і, нарешті, від того, з ким комунікуємо: партнер, дитина, співробітник, керівник, держава, поліція, податкова, страховий агент, сантехнік — будь-хто. Незалежні стосунки можливі хіба що на безлюдному острові. Тож ідея «вийти із залежних стосунків» також хибна — вона просто не працює: жодна успішна людина не хоче опинитися в самотності, бо тоді нема кому відобразити її успіх, нема кому його побачити, а це теж комунікація, теж залежність.

Тому я за те, щоб змінити саму парадигму. Ми всі перебуваємо в залежних стосунках: закохуючись, ми автоматично стаємо залежними від емоцій іншої людини, від того, як минув її робочий день; ми зараз залежні від зовнішніх обставин так само, як від найближчих людей. Боротися з тим, щоб вийти із залежних стосунків, безглуздо — потрібно прийняти, що ми завжди перебуваємо у стосунках залежності, і питання лише в тому, щоб ці стосунки були екологічними для кожного з нас. Треба розуміти, хто ти в цих стосунках, щоб тобі в них було комфортно, приємно й цікаво — навіть проходячи через стрес разом.

Це вже інша концепція, і вона не для всіх. Серед успішних людей вона доволі популярна, тому в мене завжди є клієнти саме на цьому рівні: я працюю не з методиками й техніками — вони рано чи пізно перестають діяти, — а з фундаментом, концепцією, на яку потім можна нанизувати нові правила, нову рутину, нові інструменти. Тому й кризи проходять легше — є на що спертися.

Особисті кордони, на мою думку, не варто «відстоювати» — їх варто проявляти. Показувати: «я хотіла б, щоб було так, і я готова почути, як хотів би ти». Це доросла розмова про наші взаємні правила й побажання на майбутнє — адже в будь-якій комунікації особистість змінюється, і домовленості, які працювали сьогодні, завтра можуть виглядати інакше просто тому, що ми самі змінюємося завдяки цій комунікації. Розумію, що відповідь складна, але вона працює — і, до речі, саме в цьому й проявляються наслідки турбулентності й швидких змін нашого світу.

Дуже важливо розуміти саму концепцію, яку я неодноразово спостерігала і через яку не є прихильницею вибудови особистих кордонів у тому сенсі, який зараз домінує в нашому просторі. Коли людина вибудувала кордони, наступний крок — навчитися запрошувати в них іншу людину так, щоб та відчувала себе добре і могла лишатися собою всередині цих кордонів. Тобто сама «вибудова» — доволі невелика задача.

Якщо скоротити до суті, це насамперед уміння говорити «ні» — і, мабуть, найбільша складність саме тут. Не просто говорити «ні», а робити це так, щоб не зачепити кордони іншої людини, залишаючись при цьому толерантною. Бо здебільшого ми навчилися говорити «ні» у форматі «мені так не підходить», «зі мною так не можна» — і на цьому все закінчується. Людина розвертається й іде, тому що показала кордон, але не зробила цього екологічно: вийшло так, ніби тут головна лише вона, і запрошувати когось у свій внутрішній світ вона не збирається.

Другий пункт — простіший: уміння сісти за стіл перемовин і запитати. Це неважко, хоча зазвичай це навіть не сприймають як прояв особистих кордонів. А от перший пункт — найважчий, і на нього здатна далеко не кожна людина, і навіть не кожен фахівець про нього говорить: більшість зупиняються на самій ідеї «вибудувати кордони» й не йдуть далі.

Якщо говорити узагальнено, це справді швидкий шлях до самотності. Але якщо побудувати все грамотно, кордони мають бути гнучкими — інакше є ризик просто залишитися наодинці. Це непроста робота, і про неї говорять дуже мало — навіть серед українськомовних спікерів я не можу одразу згадати того, хто робить це так відкрито.

Тема особистих кордонів зараз дуже популярна, але доволі спрощена й перекручена. Розвивати її можна й потрібно, це чудова тема, але вона про прояв кордонів, а не про їх «захист». Я взагалі проти того, щоб слова про захист особистих кордонів ставали інструментом віддалення людини від людини — в особистих чи в близьких робочих стосунках. Набагато цікавіше — розуміти гнучкість своїх кордонів, знати, як запросити в них іншу людину, дозволити їй бути собою, і разом із нею розвиватися — не тому що кордони порушено, а тому що ви обидва про них знаєте і вміло запросили одне одного у своє близьке коло.

Коли ми говоримо про фінансову реалізацію, нерідко виникає парадоксальна ситуація: людина прагне більшого, але опинившись на порозі нового рівня, починає сама себе зупиняти. Наче внутрішньо вже готова до змін, але несвідомо відкладає крок уперед. Чому, на вашу думку, люди саботують власний успіх і що найчастіше стоїть за страхом переходу на новий рівень життя?

Якщо говорити про страх переходу на новий рівень і саботаж власного успіху, найчастіше йдеться про відповідальність, обмежувальні переконання й брак справжньої підтримки. Слова на кшталт «у тебе все вийде, я в тебе вірю» — це підтримка лише на словах, а гроші й реалізація — процеси цілком фізичні: щось конкретне треба робити. І часто, коли доходить до справи, людина залишається сама.

У молодості ми віримо і в себе, і в обіцянки інших. З віком з'являється досвід — і позитивний, і негативний, — коли слова підтримки виявляються не тими словами, не в той момент. І мозок, обираючи шлях найменшого супротиву, уникає ситуацій, де страшно і де немає реальної опори.

Тут знову йдеться про відповідальність. Гроші завжди проходять через людей — байдуже, продажі це, послуги чи інформація, — а отже, будь-яке зростання доходу означає відповідальність за комунікацію з людьми, які в цю комунікацію залучені. Коли підприємець наймає команду, він, часто навіть не усвідомлюючи цього, бере на себе зобов'язання за інших людей — і це страшно. Так само страшна невідомість: мозок обирає зрозуміле й навіть некомфортне, але прогнозоване, тому що прогнозоване погане психіці ближче, ніж непрогнозоване хороше.

Тому багато людей залишаються там, де є, навіть після кількох спроб ризикнути: якщо проєкт не вдався так, як хотілося, людина може більше не наважитися на нову сферу, навіть за іншої підтримки. І важливо розуміти: не кожна людина створена для амбітної кар'єри чи підприємництва — і це не привід почуватися гірше. Якщо твоє внутрішнє правило — бути на сто відсотків хорошим фахівцем на будь-якій роботі, навіть тій, що не подобається, — ти будеш щасливою людиною на цій роботі, амбітною чи ні. І це не завадить шукати кращу роботу — просто робитимеш це усвідомлено, розуміючи, що виконуєш свою справу добре не заради похвали, а тому, що це твоє внутрішнє правило. Така людина цілком може бути фінансово забезпеченою, не маючи ні команди, ні відповідальності за інших — і таких історій серед моїх клієнтів чимало. У мене багато СЕО, які досягли свого рівня і почуваються на ньому комфортно; хтось хоче перейти на next level, але виключно екологічно — щоб під час переходу не просіла жодна інша сфера життя: ані здоров'я, ані родина, ані хобі. Саме за цим балансом і приходять до коучингу.

Окремо хочу сказати про оточення. Перед будь-яким фінансовим стрибком важливо чесно, по-дорослому визначити: на кого і в чому саме я можу розраховувати. Одна людина щиро підтримає словом — і це вся підтримка, яку варто від неї очікувати. Інша — реально допоможе грошима чи ділом о третій ночі. Найчастіше про оточення ми згадуємо вже в кризі, хоча фінансове зростання теж часто відбувається через кризу — тож цю мережу підтримки варто вибудовувати заздалегідь, свідомо домовляючись із людьми: з кимось — про фінансову опору, з кимось — про допомогу з дітьми, з кимось — про слова підтримки. І мозок теж треба заздалегідь готувати до цього стресу — стресу чесних перемовин із людьми, на яких розраховуєш, ще до того, як станеться щось важке.

І тут ми знову повертаємося до теми особистих кордонів: людина, яка навчилася лише говорити «ні» й захищатися, ніколи не зможе так відкрито, заздалегідь запросити потрібних людей у своє близьке коло. Це справді непроста робота. Але зараз, нарешті, дедалі більше людей готові йти в цю глибину — і саме завдяки цьому рухаються до ясного, щасливого життя.

Тема любові до себе сьогодні звучить надзвичайно часто. Водночас між красивими цитатами та реальним прийняттям себе лежить велика відстань. Що особисто для вас означає любов до себе і які помилки люди найчастіше допускають, намагаючись її знайти?

Для мене любов до себе — це насамперед звичайна турбота: що я їм, що п'ю, з ким спілкуюся, що купую заради свого здоров'я, тіла, краси. Що роблю і купую заради ментального здоров'я, заради того, щоб мій емоційний стан залишався саме таким, яким я хочу його відчувати. Тобто це про те, як ти організовуєш для себе найкращі умови життя — у межах того, що реально доступно. Я не мільярдерка й не можу дозволити собі приватний літак, але точно знаю, на якому рівні хочу тримати турботу про себе і що для цього готова купувати.

Але значно більша частина любові до себе — це внутрішня робота: які думки я фільтрую, які емоції контролюю, а які з'являються самі — і що я з ними роблю як людина, відповідальна за власний внутрішній стан. Це завжди моя відповідальність — як я реагую на будь-яку емоцію, що виникла через зовнішній вплив. Вдалося впоратися з нею — добре. Не вдалося — теж нормально, головне, що я роблю з цим далі.

Тож зараз для мене любов до себе — це коли зовні вже все організовано, і я можу максимально уважно спостерігати за тим, що відбувається всередині, попри те, що зовнішні обставини постійно змінюються. Я водночас і та, хто контролює, і та, хто дозволяє — будь-які прояви інших людей, світу, оточення. Позиція спостерігача: я спостерігаю, контролюю, реагую, і все це відбувається одночасно і зовні, і всередині.

Цей шлях — результат великої особистої трансформації, значною мірою завдяки еміграції: зовнішні обставини виштовхують тебе із зони комфорту, і, розширюючи коло свого впливу, ти проходиш крізь дискомфорт, щоб зробити новий масштаб своєю новою нормою.

Ми живемо у фізичному, матеріальному світі, тож важливо розуміти, скільки коштує те життя, яке хочеш собі організувати, і що для цього потрібно робити — а паралельно постійно працювати з внутрішнім станом. Людина, яка зупинилася в розвитку свого внутрішнього стану, зупиняється й на шляху героя — перестає відчувати смак життя. І це вже точно не про любов до себе. Тому — постійний рух, але в межах свого обраного темпу, коли зовнішні потреби вже закриті і ти точно знаєш, що в тебе «на борту».

Я хочу запропонувати невеликий творчий експеримент. Уявімо, що ви є авторкою книги і читачка вже відкрила першу сторінку, де ваша авторська передмова. Якими були б перші слова, які ви хотіли б залишити кожній жінці, що триматиме цю книгу у своїх руках?

Ніколи, ніколи, ніколи не сумнівайся у своїй унікальності, винятковості, красі й сексуальності. А якщо сумнів все ж тебе накриє — біжи до свого оточення і скажи прямо: мені потрібна твоя підтримка, люба.

Підписатися