Маргарита Башутіна: «Не поспішай ставати кращою версією себе»

Лютневий випуск журналу BOMOND VIP fashion присвячений жінці. Кожній з нас. Тій, яка відчуває, яка, попри усе на світі, не зламана і не запізнилась. Яка могла загубитись серед ролей і чужих очікувань. Нове інтервʼю про право на власне життя. Нова DIGITAL обкладинка у головній ролі з пані Маргаритою Башутіною, психотерапевтом і сексологом, амбасадором нашого глянцю, присвячена справжній силі, привабливості, внутрішній свободі і прекрасній історії, в якій кожна з нас у головній ролі. «Відчувати глибше, говорити чесніше» …ці слова сьогодні стають початком нової рубрики журналу «Female motivation».

Пані Маргарито, я дуже щаслива, що сьогодні ви стали головною героїнею DIGITAL обкладинки нашого журналу. Мені надзвичайно сильно імпонує те, як ви позиціонуєте себе у власній справі.

Яким був початок вашої історії до амплуа психотерапевта, психолога-сексолога?

Мій шлях у психотерапію почався не з цікавості й не з красивої мрії про професію.

Як і в багатьох психотерапевтів — він почався зі спроби врятувати себе.

Із двадцяти років зі мною почали відбуватися дивні речі.

У моментах кризи віднімалась кінцівка, «плив» зір, страждала периферія ока.

Тіло ніби вимикалося — тихо, без крику, але дуже лячно.

Тоді я ще не знала слів «психосоматика», «нервова система», «хронічна напруга».

Я просто знала одне: зі мною щось не так, і я не розумію, що саме.

До 28 років кризи стали настільки частими, що я всерйоз боялася інсульту й паралічу.

Я жила в стані постійної тривоги за своє тіло.

Обстеження. Аналізи. Лікарі.

І знову одне й те саме:

«Ви здорові».

«За аналізами все ідеально».

«Мабуть, перевтомилися».

Це «мабуть» звучало страшніше за будь-який діагноз.

Бо тіло кричало, а пояснення не було.

І тоді мені довелося визнати:

якщо медицина не знаходить причину — значить, вона глибше.

Усередині.

У тому, як я жила, витримувала, тягнула, мовчала, ігнорувала себе.

Я пішла в терапію не за професією.

Я пішла туди, щоб перестати боятися власного тіла.

Щоб зрозуміти, чому воно так відчайдушно просить зупинитися.

З часом прийшло усвідомлення:

моє тіло не ламалося — воно захищало мене.

Воно брало на себе те, що психіка більше не могла витримати.

Якби психотерапію можна було зобразити на картині, якою б вона була у вашому баченні? Які кольори, образи передали б її істину?

Якби психотерапію можна було повісити на стіну, це була б не глянцева картина і не мотиваційний постер. Це точно!

Це було б велике полотно, трохи нерівне, з видимими мазками.

Місцями навіть із тріщинами. Бо правда рідко буває ідеально гладкой.

Кольори глибокі.

Багато теплого темно-синього, як нічне небо, де ти нарешті залишаєшся наодинці з собою.

Шари графітового і сірого — про те, що довго замовчувалося, витіснялося, «не на часі».

І обов’язково теплий охристий, майже тілесний, як шкіра, як живе присутнє поруч.

У центрі — не герой і не переможець.

Людина, що сидить спокійно. Без пози. Без маски.

Можливо, навіть з опущеними плечима, бо тут можна перестати триматися….

Поруч — ще одна фігура. Не зверху. Не рятівник.

Трохи збоку.

Той, хто витримує. Дивиться. Залишається.

Без порад. Без «візьми себе в руки». Без інструкцій «як правильно жити».

Світло в цій картині м’яке.

Воно не засліплює. Воно не «просвітлює».

Воно просто дозволяє побачити.

І найважливіше — на цьому полотні немає фінальної крапки.

Немає підпису «зцілений».

Немає щасливого кінця.

Психотерапія — це не про «стати іншим».

Це про вперше дозволити собі бути собою.

Без напруги.

Без вистави.

По-справжньому.

Яким у ваших очах є портрет сучасної жінки?

У моїх очах портрет сучасної жінки — це не ідеальне обличчя й не вивірений образ.

Це жінка з поглядом, у якому є глибина, яку вже не сховаєш ні макіяжем, ні ролями.

Вона може бути сильною і водночас дозволяти собі слабкість.

Може тягнути на собі багато, але вже все частіше питає: «А мені це точно треба?»

Вона навчилася виживати, але зараз вчиться жити.

Її краса — не в гладкості.

А в живості.

У зморшках від сміху і в паузах, де вона нарешті чує себе.

Сучасна жінка не хоче бути «зручною».

Але й не прагне воювати з усім світом!

Вона багато питань ставить собі про любов, про сенс, про межі, про задоволення.

І не на всі з них має відповіді. На жаль або на щастя))

Це жінка, яка втомилася доводити.

І поступово дозволяє собі бути.

Не ідеальною.

Не завжди сильною.

Зате справжньою.

Отакий у мене портрет.

Ми живемо у часи, коли постійний тиск і очікування з боку оточення можуть підривати віру у себе. Як жінці відновити внутрішню впевненість і мотивацію діяти в унісон власним бажанням?

Ми справді живемо в часи, коли жінку постійно ніби тримають під прицілом:

будь успішною, але не надто

будь сильною, але жіночно

будь самодостатньою, але зручнішою

будь реалізованою, але не забувай «про головне».

І в якийсь момент віра в себе починає сипатися не тому, що з жінкою щось не так,

а тому що навколо занадто багато голосів і на жаль майже не лишається її власного.

Відновлення внутрішньої впевненості починається не з мотиваційних фраз.

І точно не з «зібратися і піти».

Воно починається з повернення до себе.

Перше — зупинитися і чесно відповісти:

це бажання моє чи очікуване?

я зараз живу з любові до себе чи з страху не відповідати?

я втомлена чи лінива і чи маю право на паузу?

Другий крок — зменшити шум.

Менше порівнянь.

Менше порад «як правильно».

Менше чужих сценаріїв, де тобі відведена роль, але не місце.

Впевненість не росте в постійному фоні чужих оцінок.

Третє — повернути контакт з тілом.

Бо мотивація — це не тільки про голову.

Це про відчуття живості.

Про сон, рух, дотик, задоволення.

Жінка, яка постійно ігнорує тіло, рано чи пізно втрачає доступ до бажань.

Четверте — дозволити собі маленькі дії.

Не великі прориви.

Не «змінити життя за 30 днів».

А кроки, після яких не стає гірше.

Впевненість народжується не з ідеалу, а з досвіду: я зробила, і цей світ не зруйнувався.

І найважливіше — перестати чекати моменту, коли з’явиться повна впевненість.

Її не буде! Не мрійте!

Вона приходить у процесі.

Коли жінка дозволяє собі діяти не ідеально, але по-справжньому.

Бути в унісон із власним бажанням —

це не про егоїзм.

Це про внутрішню чесність.

А з чесності завжди народжується сила.

Які психологічні прийоми допомагають розквітати вірі у власні сили щодня?

А ти справді чуєш свої бажання?

Ок, чуєш.

А ти справді їх реалізуєш?

Бо чути свої бажання і нічого з ними не робити — це все ще про звичку терпіти.

Про «потім». Про «не зараз». Про «не на часі».

А от чути свої бажання —

і починати їх втілювати, нехай не ідеально, нехай маленькими кроками —

це вже шлях, на якому з’являється віра в себе.

Це найкрутіший психологічний прийом.

Не з афірмацій.

А з досвіду:

я захотіла — і зробила.

я обрала — і світ не зруйнувався.

я довірилася собі — і витримала.

І з кожним таким кроком усередині стає тихіше.

Бо ти більше не сперечаєшся із собою.

Ти на своєму боці.

Саме там і народжується справжня віра в себе.

Як психолог-сексолог із 15-річним досвідом, ви часто спостерігаєте, що жінки обмежують себе у прояві власної природної розкутості і сексуальної свободи. Що заважає відчувати себе більш відкритими та впевненими у власному тілі та бажаннях?

Як психолог-сексолог із багаторічною практикою я дуже часто бачу одну й ту саму історію —

жінка не втратила свою природну сексуальність, вона просто навчилася її стримувати.

Найбільше заважає не тіло і не «низьке лібідо».

Заважає внутрішня система заборон.

Перш за все — сорoм, який формувався роками.

Повідомлення «це некрасиво», «це занадто», «хороші дівчатка так не роблять» осідають у тілі глибше, ніж здається.

Жінка може бути дорослою, успішною, розумною і водночас соромитися власних бажань, навіть наодинці з собою.

Друге — страх осуду і втрати любові.

Багато жінок несвідомо вірять: якщо я буду надто живою, надто чуттєвою, мене не приймуть, мене залишать, мене засудять.

Тому сексуальність починає жити «на пів подиху».

Третє — відчуження від тіла.

Жінки звикли дивитися на себе очима інших: як виглядаю, а не що відчуваю.

Коли тіло стає об’єктом оцінки, з нього зникає задоволення.

Четверте — досвід болю.

Емоційного, сексуального, партнерського.

Навіть якщо він був «не дуже серйозний», тіло все одно запам’ятало: бути відкритою — небезпечно.

І тоді закритість стає захистом.

І ще одне важливе — плутанина між сексуальністю і обов’язком.

Коли бажання підміняється роллю «треба», «час», «пора», тіло перестає хотіти.

Повернення розкутості і впевненості починається не з технік і не з порад «будь сміливішою».

Воно починається з дозволу.

Дозволу відчувати.

Дозволу хотіти.

Дозволу бути різною — ніжною, зухвалою, втомленою, живою.

Сексуальна свобода жінки — це не про демонстрацію.

Це про внутрішню безпеку і контакт із собою.

І коли цей контакт з’являється - тіло пам’ятає, як бути живим.

Якщо говорити про стосунки, шлюб, що допомагає зберігати живу взаємність і пристрасть протягом років?

Якщо зовсім просто і по-людськи, без красивих слів —

пристрасть у стосунках тримається не на шлюбі й не на «коханні назавжди», а на тому, як ви живете одне з одним щодня.

По-перше, люди перестають хотіти одне одного, коли починають жити як функція.

Він — заробляє, вона — побут, діти, організація життя.

Усе працює як система.

Але в системі не хочеться.

Хочеться там, де є жива людина. Та, яка іноді втомлена, іноді дратує, іноді сміється, іноді хоче сексу просто тому, що хоче.

По-друге, пристрасть помирає від мовчання.

Коли не говорять:

— мені тебе мало

— мені нудно

— мені хочеться інакше

— мені важливо, щоб ти мене торкався, а не просто жив поруч

Люди терплять роками, а потім дивуються, чому не тягне.

З реального життя:

пара може не займатися сексом місяцями, але щодня обіймаються, розмовляють, сміються — і бажання повертається.

А може бути регулярний секс «за графіком», але без погляду й тепла — і всередині порожньо.

Ще одна річ — занадто багато «ми» і нуль «я».

Коли у жінки немає свого життя, а в чоловіка — свого, вони стають рідними, зручними… і не сексуальними.

Бажання з’являється там, де партнер живий, цікавий, не розчинений.

І дуже приземлено:

якщо роками ви не торкаєтеся одне одного без приводу, не цілуєтеся просто так, не лежите поруч — тіло відвикає.

Потім можна скільки завгодно говорити «ми кохаємо», але тіло не вірить.

І останнє, найчесніше.

Пристрасть тримається там, де є вибір.

Не «ми зобов’язані бути разом», а

«я знову обираю тебе».

Іноді — через розмову.

Іноді — через секс.

Іноді — через складний період.

Нічого надприродного.

Просто живі люди, які не перестали бути живими одне з одним.

Досить часто ми намагаємось бути «правильними» для всіх …відповідати очікуванням, зберігати ідеальний образ, жити за принципом «хорошої дівчинки». Чому, на вашу думку, цей сценарій так часто стає пасткою? І що допомагає жінці вийти з нього, не втрачаючи себе?

Сценарій «хорошої дівчинки» стає пасткою, бо він здається безпечним.

У дитинстві він справді працював: якщо я зручна, тиха, стараюсь, мене люблять, не сварять, не відкидають. І психіка це запам’ятовує як спосіб виживання.

Проблема в тому, що в дорослому житті цей сценарій уже не про любов —

він про постійну напругу.

А поступово вона буде втрачати контакт із собою.

Бо коли ти весь час слухаєш, якою треба бути, перестаєш чути, яка ти є.

Це пастка ще й тому, що «хороших» не обирають по-справжньому.

Їх використовують, до них звикають, від них чекають ще більше.

А всередині росте образа, втома, порожнеча і питання:

«А де в цьому всьому я?»

Вийти з цього сценарію — не означає стати грубою, егоїстичною чи «поганою».

Це означає подорослішати.

Що допомагає?

По-перше — помітити, де ти робиш щось зі страху, а не з бажання.

Не різко міняти життя, а чесно ловити моменти:

я зараз погоджуюсь, бо хочу — чи бо боюсь? памʼятаєш, ми вже розмовляли про бажання на якомусь питанні…

По-друге — дозволити собі не всім подобатись.

Це болісний, але дуже звільняючий крок.

Бо неможливо бути живою і зручною для всіх одночасно.

Я нагадаю, я ще й блогер, а це ще той іспит. Ти ніби весь час на сцені.

І дуже легко знову скотитися в роль «зручної», «акуратної», «такої, щоб нікого не тригерити».

Але тоді зникає головне — живість.

По-третє — повертати собі право на почуття.

Злість, роздратування, бажання, «мені не підходить» — це не зіпсований характер, це сигнали живої людини.

І найважливіше — внутрішній зсув:

з «я маю заслужити»

на «я вже маю право бути».

Коли жінка виходить із ролі «хорошої дівчинки»,

вона не втрачає себе —

вона вперше себе знаходить.

І саме з цього моменту з’являється справжня сила, привабливість і внутрішня свобода.

Пропоную зараз уявити, що ми з вами знаходимось десь на березі моря …І у нас є багато листівок, які ми відправимо кожній жінці на планеті. Яке б послання ви написали?

Я б написала так.

Люба жінко,

де б ти зараз не була, знай: з тобою вже все гаразд.

Ти не зламана.

Не запізнилася.

Не «недо…».

Ти могла втомитися, розгубитися, загубити себе серед ролей, очікувань і чужих голосів — але ти не зникла.

Ти просто десь усередині, чекаєш, поки до тебе знову повернуться.

Не поспішай ставати кращою версією себе!

Спочатку стань живою.

Тією, яка відчуває. Хоче. Злиться. Радіє. Помиляється. Обирає.

Дозволь собі жити не «правильно», а по-справжньому.

Не для схвалення.

Не для відповідності.

А для себе.

І якщо сьогодні ти можеш зробити для себе хоча б одну маленьку річ — зроби її.

З цього починається повернення додому.

Ти маєш право на своє життя.

На своє тіло.

На свої бажання.

На свою свободу.

З любов’ю.

Жінка, яка теж колись згадала себе.

Підписатися