Юлія Рештун. Про бажання жити, психологію, у якій важливо чути себе і дитячі сценарії

BOMOND VIP fashion magazine
6 жовт.
Читати 5 хв

Є розмови, які не схожі на інтерв’ю. У них немає зайвої глянцевості, звичних фраз і прагнення вразити. Є лише щира розмова, у якій народжуються справжні відповіді.

Юлія Рештун - психолог і провідниця гри ЛІЛА, - говорить саме так: без спроб переконати. Її голос - це спокій і відвертість. У кожному слові - досвід жінки, яка дозволила собі звучати, не перекриваючи себе чужими сценаріями.

У цій розмові - подорож у суть: як навчитися жити не з очікування, а з відчуття. Як почути себе серед ролей, обов’язків і “треба”. І як дати собі право бути - живою, справжньою, у тандемі з власним серцем.

Пані Юліє, розпочну сьогодні інтервʼю з ваших слів, які мені дуже імпонують: «Коли ми дозволяємо собі звучати, ми дозволяємо собі бути». Розкажіть, будь ласка, яким був початок вашої історії до амплуа психолога?

Моя історія почалася ще до випуску зі школи. Мені завжди було цікаво, чому одні люди обирають один шлях, а інші — зовсім інший. Чому хтось, здається, має все — освіту, роботу, родину — але не виглядає щасливим? Чи це про любов до себе? Чи, можливо, про втрату контакту з собою?

Психологія ще тоді здавалася мені чимось дуже притягальним — як шлях до пізнання себе, до пошуку сенсів, до розуміння, як можна допомагати іншим знаходити себе у вирі буденності, гонитви, емоційних качель. Але на той момент ця професія не була популярною. Була “модна економіка”, й мені здавалося, що треба бути практичною, успішною, в темпі.

Я почала працювати ще до 19 років, швидко влилася в бізнес, зокрема — в чоловіче середовище, де треба було бути жорсткою, впевненою, стійкою. Я була. Але всередині мене жило запитання: «А де я у всьому цьому? Чи це справді моє?»

Я довго не чула себе — своїх справжніх бажань, своїх глибинних відчуттів. Але це питання, як той тихий голос усередині, не зникало.

Першим кроком стало не терапевтичне крісло, а навчання. Я почала шукати відповіді через книги, курси, викладачів. Це було інтелектуальне входження у психіку — мою й інших.

А потім прийшла війна. Все, що здавалося «на потім», стало «зараз або ніколи». Я зупинилася. І вперше так чесно запитала себе:

«Можливо, час припинити бути зручною і почати бути собою?»

«Можливо, час не просто чути, а слухатись себе?»

Так я пішла навчатись на психолога. І так почався мій справжній шлях. Не професійний — людський. Де я поступово дозволила собі не лише розуміти інших, а й чути себе. Бути. І звучати.

Яким ви відчуваєте образ жінки у сучасному світі?

Це питання — не про зовнішність. Це питання — про пошук себе.

Бо сучасна жінка живе у світі, де надто багато очікувань. І надто мало простору для справжнього Я.

Вона має бути мамою. Ідеальною. Партнеркою. Подругою. Коханкою. Господинею. Кар’єристкою.

А ще — не забути пити колаген, бути в ресурсі, не скаржитись і виглядати так, ніби їй не болить. Ніколи.

Соціум нашіптує: «Ти зможеш усе, якщо сильно постараєшся».

Але не попереджає, що за це «все» часто платиш — собою.

Саме тому жінка XXI століття часто потрапляє у невротичний стан: вона намагається відповідати всім ролям одночасно. І в цій гонитві — розгублює себе.

Вона наче живе не для того, щоб бути, а щоб відповідати очікуванням.

І ось тут з’являється найголовніше питання:

«А чи чую я себе? А де я — серед усіх цих “маєш бути”?»

Образ сучасної жінки — це не про роль.

Це про шлях додому. Шлях до себе.

Мені сьогодні дуже хочеться відкрити завісу гри, яка безумовно стає ключем, шляхом до себе. Познайомте нас ближче з ЛІЛА. Чи дійсно це гра, у якій говорить душа?

Ліла — це не просто гра. Це… коуч. Дзеркало. Провідник.

Вона допомагає побачити:

— які шаблони ти повторюєш знову і знову,

— де в тобі говорять страхи, а де — справжні бажання,

— де ти дієш із «так має бути», а де — із «я так хочу».

Це гра, в якій можна побачити свої стереотипи, свої болючі переконання, але не для того, щоб себе “поламати” чи “змінити”. А для того, щоб дати собі дозвіл жити своє життя.

Ліла — це не про трансформацію себе під когось. Це про обіцянку собі:

«Я заслуговую на те життя, яке хочу.

Не тому, що я його “заробила”,

а тому, що я народилась з цим правом».

Ви допомагаєте жінкам знайти баланс. Це надзвичайно цінно. Якими є ваші особисті «крила за спиною» у часи, коли світло і темрява так сильно переплітаються?

Мої крила — це бажання жити. Не просто існувати, а дійсно — жити, розвиватися, навчатися, любити, бути собою.

Це мій син Матвій — моє серце.

Це мій чоловік — мій опорний пункт.

Це моя родина — моя сила.

Це мій шлях — іноді складний, але мій.

Це психологія — як спосіб бути ближче до себе й інших.

Це саундхілінг — мій внутрішній звук, який лікує.

Це ефірні олії — мій ароматичний компас у світі емоцій.

Це подорожі, які відкривають зовнішнє, і прогулянки, які відкривають внутрішнє.

Мої крила — це мій пошук себе.

Це здатність чути себе, свої бажання, свої ритми.

Це щоденна обіцянка: бути чесною з собою, навіть тоді, коли це незручно.

Чому тема дитячих сценаріїв така важлива? Які кроки ви виділили б головними на шляху до дійсно щасливого життя у гармонії, попри можливі не завжди світлі сценарії?

Бо це — наш фундамент. Це історія, на якій збудовано все: наші реакції, наші вибори, наші очікування, навіть те, чого ми боїмося, — усе це часто бере початок у дитинстві.

Дитячі сценарії — це не просто “спогади”. Це наші внутрішні програми. І дуже часто — наші захисти, які колись допомогли нам вижити. Але тепер… просто заважають жити.

Якщо коріння болить — не чекай квітів.

Спочатку — лікуємо ґрунт. Себе.

Що з цим робити?

1. Почати з усвідомлення: побачити в собі ці сценарії — не як ворогів, а як частини досвіду.

2. Не тікати від них, а дозволити собі в них зануритись, дати їм голос.

3. І — найголовніше — шукати нові шляхи.

Не повторювати замкнене коло знайомих реакцій, а пробувати нові парадигми. Нові вибори. Нову себе.

Бо життя — це не про «все правильно зробити».

Це про те, щоб з цікавістю жити, а не з постійною незадоволеністю.

Про те, щоб не просто виживати — а проявлятись.