Ірина Пройс: «Колись я жила чужим сценарієм. Сьогодні - пишу власний»
Ірина Пройс - амбасадор журналу BOMOND VIP fashion, рубрика «Трансформація жінки», модель, іміджмейкер і жіночий наставник, вона так впевнено, красиво, з особливою жіночністю крокує сторінками власного життя.
Мистецтво вибору: жінка, яка стає авторкою власної архітектури життя
У певний момент життя перестає вимірюватися кількістю правильних відповідей. Воно дедалі більше залежить від якості рішень, які людина ухвалює тоді, коли поруч уже немає чужих підказок. Саме тому мистецтво вибору майже ніколи не починається із зовнішніх змін. Воно народжується значно раніше - у внутрішньому дозволі більше не будувати власну історію навколо чужих очікувань.
Архітектура жіночого життя рідко створюється за один день. Вона формується поступово: у тому, як жінка починає чути себе, як визначає власні межі, як обирає людей поруч, простір, у якому живе, і сенси, якими наповнює кожен новий етап.
Пані Ірино, у який момент ви відчули, що найважливіші рішення у житті більше не потребують схвалення ззовні, а потребують лише чесності перед собою?
Мені здається, у житті кожної жінки настає момент, коли вона починає менше слухати шум навколо і більше — власну тишу.
Для мене це не було різким переломним моментом. Це було поступове усвідомлення того, що жодна людина не проживе моє життя замість мене. Ніхто не відчує наслідків моїх рішень так, як відчуватиму їх я.
Ми часто шукаємо підтвердження правильності свого вибору в інших. Нам здається: якщо нас підтримали, значить ми не помилилися. Але навіть найщиріші поради народжуються з чужого досвіду, а не з нашого.
У певний момент я зрозуміла: внутрішній спокій приходить не тоді, коли всі погоджуються з твоїм вибором. Він приходить тоді, коли ти сама більше не сперечаєшся із собою.
Свободу часто романтизують, хоча насправді вона майже ніколи не буває легкою. Вона вимагає відповідальності за власні рішення, відмови від ролей, у яких колись було безпечніше залишатися, і готовності приймати наслідки власного вибору без пошуку винних.
Можливо, саме тому внутрішня зрілість починається не тоді, коли життя стає простішим, а тоді, коли людина перестає вести нескінченні переговори із собою про те, ким вона повинна бути.
Що для вас сьогодні означає внутрішня зрілість? І як, на вашу думку, жінці перестати витрачати власний час на боротьбу з обставинами, людьми або навіть із собою?
Для мене внутрішня зрілість — це не про вік і не про кількість пережитого. Вона про внутрішній спокій.
Вона починається тоді, коли жінка перестає воювати із собою. Коли більше не доводить власну цінність, не намагається всім сподобатися і не живе за чужими уявленнями про «правильне» життя.
Мені здається, найбільше енергії ми втрачаємо саме на внутрішню боротьбу. Ми сперечаємося з минулим, тривожимося через майбутнє, намагаємося змінити людей, які цього не прагнуть.
Та справжня зрілість приходить тоді, коли запитання «Чому це сталося зі мною?» поступається іншому: «Що я можу зробити з цим сьогодні?»
У цей момент життя перестає бути боротьбою і стає простором для усвідомленого вибору.
Найцінніші зміни рідко починаються із глобальних рішень. Частіше вони складаються із щоденних звичок, які поступово змінюють спосіб мислення, ставлення до власного тіла, відпочинку, роботи й навіть до часу.
Іноді найважливішою навичкою стає не вміння сказати «так» новим можливостям, а спокійна здатність сказати «ні» тому, що більше не відповідає власним цінностям.
Як ви навчилися відмовлятися від того, що більше не має місця у вашому житті? І чому, на вашу думку, жінка не повинна сприймати власні кордони як прояв егоїзму?
З віком я зрозуміла, що життя — це не лише мистецтво вибору. Це ще й мистецтво відмови.
Ми не можемо сказати «так» усьому. Наш час, сили й увага — обмежені. Саме тому кожне усвідомлене «ні» стає проявом поваги до власного життя.
Особисті кордони ніколи не були для мене способом відгородитися від людей. Вони стали способом не втрачати себе.
Мені дуже близька думка, що ми не можемо віддавати світу те, чого самі вже не маємо. Якщо жінка постійно виснажена, якщо живе лише чужими потребами, рано чи пізно вона втрачає зв’язок із собою.
Турбота про себе — це не егоїзм.
Це зріла відповідальність за власне життя.
Архітектура життя складається із деталей, яким ми не завжди надаємо значення. Це не лише кар’єра чи великі рішення. Це спосіб мислення, ставлення до власного здоров’я, середовище, яке ми створюємо навколо себе, люди, яких впускаємо у свій світ, і щоденні вибори, що з часом формують нашу реальність.
Саме тому цілісність ніколи не буває випадковою. Вона завжди стає результатом уважного ставлення до себе.
Якби сьогодні потрібно було назвати кілька фундаментів, на яких будується архітектура життя сучасної жінки, які з них ви вважаєте найважливішими?
Я не думаю, що існує універсальна формула щасливого життя. У кожної жінки вона буде своєю.
Але є речі, без яких, на мою думку, неможливо побудувати внутрішню опору.
Перше — це здатність чути себе навіть тоді, коли навколо надто багато чужих голосів.
Друге — здоров’я. Тіло має власну мудрість. Воно часто помічає те, що наш розум ще намагається не визнавати.
Третє — середовище. Ми поступово стаємо схожими на простір, у якому живемо, на людей, із якими спілкуємося, на думки, якими щодня наповнюємо себе.
І ще один фундамент, який із роками став для мене особливо важливим, — це краса.
Не як зовнішній атрибут, а як спосіб жити.
Краса дому. Краса стосунків. Краса слів. Краса турботи про себе. Саме з таких, на перший погляд, непомітних деталей народжується відчуття гармонії.
Мені здається, архітектура життя ніколи не створюється одним великим рішенням.
Вона будується щодня — з наших думок, звичок, виборів і маленьких кроків. І, можливо, саме це і є найважливіше мистецтво — не шукати ідеального життя, а день за днем свідомо створювати своє.
Photo credit: @borysevych
Make up: @loramuzykamakeup
